Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Надувний? — Брови головихи стрибнули вгору. — Ви нам його покажете?

— Якби ми були в цирку — охоче, мосьпані. — Тон Чечеля раптом зробився сухим.

— Реквізиту ми давно позбулися, — швидко втрутився Добронравов. — Скажу вам відверто, мене вразив підхід Платона Яковича до справи. Ретельний і водночас — із фантазією, навіть гумором. І ще він подбав про маневр, який відволікав противника.

— Тут уже я допоміг, — не витримав Граков. — Дозвольте, пані та панове, і собі зазіхнути на крапельку слави.

— Справді, — підхопив Чечель. — З Павлом Павловичем ми особисто познайомилися лиш тепер. Але Кирило Юхимович рекомендував його як свого близького друга, на якого може покластися тут, у Полтаві.

— Зараз у вас більше друзів, — зазначив Черненко.

— Дякую, — притулив до серця руку Добронравов. — Ідея виманити злодія з Харкова до Полтави — ніби недалекий край, та все ж не його пасовисько — теж належала Платонові Яковичу. Але він так і не розв’язав найважливішої проблеми. Яка ставила під загрозу простий і водночас геніальний план.

— Карти, — підхопив Платон. — Моє слабке місце. У шахи — будь ласка. Шашки теж освоїв. Карти — не моє. Навіть у «дурня» не вмію. Досвідчений картяр викрив би мене менш ніж за хвилину. Тож гру треба було зірвати ще до початку. Тому я вигадав фальшивого Чечеля. Це мусило збентежити Жира, вибити з колії. І тут я мав намір розкрити, пардон за каламбур, власні карти. Ставив на відчуття пастки, і Попович таки дійсно потрапив у капкан. Він вирішив грати ва-банк, кинувся тікати. Що було далі, пані та панове, знає вся Полтава.

— Тільки ми не зрозуміли вашої ролі, Павло Павловичу. — Редактор розвернувся в бік Гракова всім корпусом. — Припускаю, ви зіграли роль Платона Чечеля.

— Не я, — мовив той. — Мій прикажчик Лавро. Він артист... до певної міри. Мені надали честь бути, крім Платона Яковича і Кирила Юхимовича, тим третім, кого втаємничили в суть історії. Це пан Чечель поцікавився, чи є в мене надійна людина на прикметі. Хто знає, як я веду справи, не дасть збрехати: Лаврові Судимі довірю життя. Хай він прикажчик у конторі, на більше сам не зазіхає.

— Справді, тримався молодецьки, — підтвердив Чечель. — Зізнаюся, теж у гарячій ситуації готовий повернутися до нього спиною. Хоч, правду кажучи, близько спілкуватися вам, великому підряднику, зі звичайним прикажчиком ніби не за чином.

— Я не зважаю на такі дурниці, як чини, — відрізав Граков. — Ви, Платоне Яковичу, теж, наскільки мені відомо. У наш час чини й регалії не гарантують, що на їхніх носіїв можна покластися.

— Павло Павлович у нас знаний ліберал, — реготнув Булатний.

— Здається, ми повели не туди, — зазначила Ганна Черненко тоном світської господині.

— Так-так, пробачте, даруйте, міль-пардон! — Булатний жваво схопив пляшку а шампанським. — Дозвольте подбати про вашу дружину, Олександре Олександровичу?

— Прошу всіх наливати, пані та панове, — закликав міський голова. — Історія варта того, аби підняти за неї келихи. Полтава, як уже казали, літо тисяча дев’ятсот одинадцятого року не скоро забуде.

Розділ 5

Так штурмують фортеці

Курці на вимогу дам залишили залу й потягнулися на вихід до широкого балкона, більше схожого за розміром на відкриту терасу. Мандрівне життя привчило Платона до цигарок, та від спокуси втримався. Переважило бажання хоч трохи побути на самоті, настільки, наскільки за цих обставин це було можливо. Тож відійшов у раніше облюбований куток біля мармурового столика. Утім, чарку коньяку з собою прихопив.

Але самота тут виявилася досить умовною.

— Дякую, що підіграли. — Добронравов, так само з коньяком, наздогнав Чечеля, не сильно, та все ж не без панібратства ляснув по плечу.

— Самі ж розумієте, правдиву передісторію не розкажеш. — Ви не брехали. Ви не розказали правди. Це ж різні речі. — Хіба?

— Невже таке треба зайвий раз пояснювати колишньому поліцейському агенту?

— Та вже поясніть.

— Ви знаєте, гм, деталі. Тому скажу на прикладі. Якщо я проводжу час із коханкою в апартаментах, а дружині кажу — затримався в конторі, бо важливі справи, це брехня. Та якщо в мене на фабриці справді виникли серйозні проблеми з виробництвом, а дружині я кажу — все гаразд, нічого страшного, — то лише неправда. Відчуваєте різницю? Не сказана за певних обставин правда, замінена іншою історією, жодної шкоди нікому не завдасть. На відміну від викритої брехні. Адже коли людина бреше, вона має намір приховати гріх, що породжує інший гріх, часом — більш руйнівний. Зрозуміли?

— Даруйте, Кириле Юхимовичу, але це, здається, називають софістикою[15].

— Гаразд, даю інший приклад, зрозуміліший вам та людям вашого фаху. — Добронравов відпив із чарки. — Грабіжники вломилися в дім заможного чоловіка. Побили його, зв’язали й вимагають видати, скажімо, сто тисяч рублів. Нещасний кричить — грошей цих у нього давно нема. Хоча вони лежать не в банку, а вдома, ретельно заховані. Отже, що чинить нещасний — бреше чи каже неправду? Порушує заповідь «не збреши» — чи намагається врятувати життя?

— Гроші він намагається врятувати, — буркнув Чечель. — А життям ризикує. Ну як заб’ють до смерті? Кому він краще робить?

— Але ж є шанс, що повірять! Так, відлупцюють, навіть скалічать. Проте сто тисяч рублів варті боротьби!

— Думаєте?

— Знаю.

— Ви б трималися — чи віддали, що вимагають?

Добронравов повів плечима.

— Ви молода людина, Платоне Яковичу. Як я переконався, маєте таланти не по роках. Ви варті того, що про вас говорять. І того, що вам платять за послуги. Декларуєте себе вільною людиною, незалежною ні від кого й ні від чого. Насправді ж ви невільні перекреслити власне минуле.

— Поясніть.

— Ви поліцейський, пане Чечель. До мозку кісток.

— Колишній.

— Не суть. У вас натура законника, яких, ви самі знаєте, у всій поліції імперії давно нема. Тому вас викинуло звідти не начальство. Вас відторгнув увесь той організм. Бо мислите не тими категоріями.

— Тобто?

— Готові віддати добро, аби зберегти життя. Не даєте собі жодного шансу, не намагаєтесь викрутитися. Робите все не так, як того вимагають обставини, а так, як вважаєте за потрібне.