Українська література » » Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
хлібах, застосовував набуте задля власної користі.

Але все одно почувався незатишно.

— Платоне Яковичу! — почув раптом поруч.

Глянувши, хто ж це вирвав із роздумів, Чечель побачив невисокого, зовсім круглого чоловіка з дбайливо зализаним набік пробором. Він віддалено нагадував гоголівського Івана Никифоровича, особливо формою голови: редька хвостиком догори[12]. Ця «редька» сиділа на дуже короткій, майже непомітній шиї. Пухке приязне обличчя пашіло здоров’ям та енергією, якої товстуни зазвичай не мають. В очах читався азарт запеклого гравця чи завзятого мисливця. Він був нижчим за Платона на півголови, тож мусив при розмові трохи піднімати старанно поголене підборіддя.

— З усією пошаною — Кругляк Панас Пилипович!

— Прізвище вам пасує, — вирвалося в Чечеля.

— Не ви перший так кажете. Хіба погано? — Новий знайомий посміхнувся на весь рот, показуючи ряд міцних зубів, один з яких був щербатим.

— Чим можу?

— Навіть дуже можете! Найперше — приємністю особистого знайомства! Ви — мій герой!

Кругляк поставив надпитий келих на столик і обома м’якими руками стиснув і труснув Платонову правицю.

— Та наче нічого героїчного...

— Не прибідняйтесь, Платоне Яковичу. — Товстун ураз стишив голос. — Коли дізнався, що ви тут, упросив своє начальство, аби влаштувало запрошення. Он воно стоїть, начальство. — Кругляк кивнув на високого худого добродія, на вигляд — років трішки за п’ятдесят, у сірому костюмі. — Дмитро Олексійович, пан редактор Іваненко, я для «Полтавських відомостей» пишу.

— Газетяр? — Брови Чечеля здивовано стрибнули вгору. — Щось у лісі здохло, коли моєю персоною цікавляться редактори.

— То я вами цікавлюся. — Товстим пальцем Кругляк тицьнув себе в груди, заторохтів іще тихіше, і, напевне, збоку вони нагадували змовників. — Платоне Яковичу, у мене дружина й п’ятеро дітей. Мушу годувати, а як думали? Коли розігнали всі наші газети, що мені лишається? Йти на уклін, і взяли, бо я ж пишу добре. Знаю всіх, від Панаса Мирного до... А! — Він махнув рукою. — Всіх знаю, всіх, і мене знають люди. Я ж нікому не кажу, що в «Рідний край»[13] дописую анонімно.

— Анонімно?

— Псевдонімно. — Кругляк підморгнув. — Маю кілька псевд, хай шукають, як треба. Тішуся, що під носом у них працюю.

— Ви не схожі на революціонера.

— Та Боже збав, Платоне Яковичу! Як пише людина під вигаданим прізвищем щось таке про культурне й суспільне життя рідного краю, так одразу й бунтівник. Отож-бо й біда, що навіть з такими простими, невинними речами поки мусимо ховатися в себе на землі.

— Нічого не розумію, — чесно зізнався Чечель. — Ви мені, Панасе Пилиповичу, голову морочите, даруйте за відвертість.

— Ось тому ви мій герой! — знову всміхнувся Кругляк. — Бо все кажете відверто й не боїтеся.

— Мені треба вас боятися?

— Ну, ви ж не злякалися колись князя Урусова...

Платон закусив нижню губу.

— Це ж треба. Знаєте.

— Я, мосьпане, кручуся-верчуся в таких колах, де про всяке говорять, — мовив коротун не без гордості. — Два роки тому ви викрили жорстокого маніяка. Точніше, маніячку. Вбивцю київських повій, єдину доньку особи, наближеної до імператорської фамілії. Не захотіли нічого приховувати, домоглися розголосу. За це вас попросили з розшукової поліції, а ви, Платоне Яковичу, були місцевою знаменитістю. За чутками, вас хотіли незабаром забрати до Петербурга, чого це такі кадри мають сидіти деінде... Потім ту дівицю виправдали, уже після смерті. Її смерті. А вас мало не запроторили в арештантську роту як мазепинця[14]. Тепер ви, не побоюся цього слова, мандрівний лицар.

— Та ну вас...

— Нема чого соромитися, Платоне Яковичу! Я кажу, а ви слухайте: чимало гідних свідомих людей тихо аплодує вам. Ви ж кинули виклик, даєте гучних ляпасів...

Чечель скривився.

— Шановний добродію, я поважаю вашу думку. Проте зовсім не той борець, лицар на білому коні, яким ви й ваше не менш шановне, хай незнайоме мені товариство уявляє мою скромну персону.

— Ви живете у вигнанні, — правив своє Кругляк. — У вас нема свого дому, ви не вільні завести родину. Вас не хоче бачити у своїй вотчині жоден поліцмейстер, бо ви неблагонадійний. Усяка місцева влада, лояльна до вас, дуже скоро наживе неприємностей і відчує на собі гнів Петербурга...

— Перебільшення, — зупинив словесний дощ Чечель. — Вам і вашим однодумцям у непрості часи потрібен герой, і я в глибині душі розумію це. Але, повірте, ви ставите не на ту конячку. Хтозна, раптом мені до вподоби життя, яке веду зараз.

— Нікому не може подобатися бути вигнанцем на своїй землі.

— Мосьпане, — зітхнув Платон, — я не маю наміру вести подібні розмови будь із ким. За останні роки зустрічав кількох людей зі схожими думками щодо мене. Ви помиляєтесь в оцінках і дурите самі себе. Кажу ви, але саме вас, Панасе Пилиповичу, на увазі не маю. Прошу не приписувати мені чужих чеснот, зайвих заслуг і думок, котрих наразі не маю.

— Але ж колись матимете! — видихнув товстун. — Платоне Яковичу, вам лише двадцять вісім років! А мені у вересні п’ятдесят, я багато бачив і ще більше знаю! Ви ж чудово розумієте глибинне коріння того, що з вами трапилося!

— Нічого особливого зі мною не сталося. — Чечелю почав набридати цей настирний газетяр. — Або поміняємо тему, або дайте мені спокій.

Він навмисне грубив. Та, схоже, Кругляк не образився. Навпаки, підморгнув, ще й подавши при цьому голову трохи вперед.

— Ви все мудро робите. Іншої поведінки від вас, мосьпане, я й не чекав. Вважайте, я перевірив ваші вірчі грамоти.

— Які, до дідька, грамоти?

Відповісти товстун не встиг.

Музика стихла, заразом — бджолиний гул голосів.

До зали зайшло троє, двоє чоловіків і жінка. Мужчини, мов змовилися, у новеньких, з голочки, чорних фраках. Жінка не першої молодості, та своїми смаками щодо вибору одягу давала фору не тільки ровесницям, а й молодшим. Вона легко тримала попід руку того, котрий вище, з вигляду й постави — аристократа не в першому поколінні.

— Пан Черненко, Олександр Олександрович, наш міський голова. — Кругляк знову перейшов на шепіт. — Із дружиною.

— Це я вже зрозумів, — так само тихо відповів Чечель. — Поруч пан Добронравов, мій нинішній благодійник та до певної міри — заступник.

Гості тим часом поквапилися висловити поштивість господарю Полтави, відтіснивши при цьому

Відгуки про книгу Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: