Ти отруїв мене собою - Валерія Дражинська

Запитання в Ірини Вікторівни вичерпалися, а ставлення до мене Сергія Степановича погіршилося. Йому не сподобалася моя скромна біографія. І він цього навіть не приховував. Не здивуюся, якщо батько вже сам знайшов підходящу наречену синові. Тому й поводиться так.

Я дико втомилася. Від нервозності Антона, від холодної ввічливості його мачухи, відкритої неприязні його батька, підбадьорливих посмішок Ані та, найголовніше, від байдужих пронизливих поглядів Дімітріса. Навіть м'ясо, яке обожнюю та впевнена, що було приготоване чудово, перехотіла.

- Вибачте! - звертаюся до всіх одразу, - Голова розболілася. Я піду відпочину. Було приємно познайомитися.

- Я проведу тебе, - за мною підскакує Антон.

Не стримавшись, я дивлюся на Дімітріса. Він спокійно ловить мій погляд.

Ми мовчки заходимо в кімнату. Одразу йду в душ. Коли виходжу відчуваю величезне полегшення, я залишилася одна. Завалююся на ліжко та майже одразу засинаю.

Будить мене неприємний жар та наполегливе погладжування грудей. У шию сопе гаряче дихання із запахом алкоголю. Ззаду притискається міцне тіло, в попу ерекція. Сонливість зникає в мить.

- Антоне, я не хочу, - намагаюся прибрати його руку, але він не зупиняється.

- Я занудьгував, малюк, - знову, блін! Зараз це мене особливо бісить.

- Ні, перестань. Ще хтось почує, - хапаюся за соломинку, бо реально не можу вирватися із захоплення, не дивлячись на відчайдушні спроби.

- Ти через це не хотіла зі мною спати? - усміхається він, продовжуючи мене мацати, - То Анікіна кімната в іншій стороні поверху. Вона там зараз зі своїм хахалем розважається. Не до нас. У батька взагалі на третьому поверсі апартаменти. І вони з Іриною ще ввечері поїхали ночувати в міську квартиру. Не бачилися ж тиждень. Хочуть побути наодинці.

- Я. Не. Хочу. Пусти мене негайно, - уже не стримуючись, кричу я.

Антон завмирає та все ж відпускає мене. Я мовчки встаю та йду у ванну кімнату. Там тремтячими руками вмиваюся. Хлопець заходить слідом. Злий. І п'яніший, ніж я спочатку подумала.

- Каріно, що відбувається?

- Нічого, - акуратно обходжу його та повертаюся в кімнату.

Хапаю телефон. Опівночі. Зашибись! Тепер не засну. Та й Антон не дасть. Налаштований на розбірки.

- Каріна? - вимогливо підвищує голос.

Важко зітхаю та видавлюю із себе очевидне для нього, все одно не відстане:

- Твоя сім'я мене не дуже гарно зустріла. Я, звісно, не маю на увазі Аню. І я не сподобалася твоєму батькові.

- А ти хіба намагалася сподобається йому? Хоч щось для цього зробила? - єхидно цікавиться.

Я підозрювала, що він не буде на моєму боці, але щоб так? Прикро!

- Кому, Антоне? У мене спочатку не було шансів. А битися головою об стінку я не звикла. Твій батько в захваті тільки від Дімітріса. Ти хіба не помітив?

- Від цього ушльопка? - його гарненьке обличчя спотворюється злістю, - Може, і ти від нього в захваті? А, Каріно? Сестра збожеволіла на ньому, дивиться з відкритим ротом. Батько все життя мріяв про такого сина. А не про це, - махає на себе рукою, - І ти приєдналася до їхнього фан-клубу? Може ти його ще й хочеш? Тому мені не даєш? Його коханкою хочеш стати при живій нареченій…

Сам себе осікає, розуміючи, що сказав. У моїх очах з'являються сльози. Адже правда б'є найсильніше. Вибігаю з кімнати, але Антон встигає зловити мене за лікоть біля дверей.

- Карін, вибач! Я не це мав на увазі...

- Будь ласка! Дай мені побути на самоті, - прошу його, дивлячись в очі, - Я скоро повернуся.

Кілька секунд дивиться на мене та відпускає руку.

- Вибач! - видно, що хлопець шкодує про сказане, - Куди ти підеш?

- Посиджу на задньому дворі, - відповідаю тихо.

Поки йду коридором у голові крутиться тільки одне: "він правий! він правий! він правий! він правий!". Що ж я за людина така? Поруч хороший хлопець, який кохає мене, а я сплю і бачу іншого, чужого. Відчуваю себе брудною. І всередині, і зовні - тіло липке від спеки. На цокольному поверсі є душ. Прямую туди. Проходжу рівну гладь води басейну з синім підсвічуванням. Тут я ще не плавала, тільки у дворі біля будинку. Виникає ідея пірнути просто в одязі. Але душ перемагає. Під струменями води стою не ворушачись, картаючи себе на чому світ стоїть. З очей беззвучно котяться сльози. Заспокоївшись, вимикаю воду. Немов загальмована дістаю чистий рушник. Довго витираюся. У голові порожньо. Натягую одяг та, як була, босоніж тихо йду довгим коридором, з кількома поворотами і дверима по різні боки на кожному, назад через басейн на вихід.

Тільки завернувши за останній поворот чую плескіт води. Там хтось плаває. Обережно визираю і бачу чоловічий силует у воді. І це явно не Антон чи Сергій Степанович. А Дімітріс. Так, що за чорт? Швидко відкошуюся назад, обдумуючи, як вчинити. Душова розташована далеченько та я зачиняла двері. Він не міг почути шум та не повинен знати, що я тут. Вийти і пройти, просто привітавшись, морально не можу. Не хочу залишатися з ним наодинці, нехай навіть на короткий час. Повернутися в душову та там перечекати, поки він піде? Дивлюся в телефон на годинник. Початок другої. Що він, узагалі, тут робить? Плескіт на короткий час припиняється і відлуння приміщення озвучує різкий ривок води. Він виліз із басейну, значить скоро піде. Тихенько зітхаю з полегшенням, поки не чую дзвінкий голос Ані: