Ти отруїв мене собою - Валерія Дражинська
Я сиджу в кріслі поруч із ліжком, у якому спить Антон. Уже давно розвиднілося. Рішення ухвалено. Сьогодні я поїду. Досить! Мої нерви мені ще потрібні. За кілька днів перебування тут, за відчуттями, половину я вичерпала. Так буде правильно. Сумніваюся, що крім Ані хтось засмутиться моїм від'їздом. А для неї так навіть краще буде. Адже потяг то взаємний. Я бачила це в його очах. Але це всього лише хімічна реакція, любить то він її та одружиться з нею. Мені справді не варто бути присутньою на їхньому весіллі.
У затуманений мозок надходили сигнали, що щось тут не так, але я, дурна, малодушно їх ігнорувала.
Чекаю пробудження Антона, щоб йому повідомити. Але чому тоді так боляче? Ніби збираюся ампутувати якусь частину себе.
- Малюк? - ну нарешті, - Ти чому не спиш?
Дивлюся на нього та не розумію, що не так? Зріст метр дев'яносто вісім, гарна фігура. Зовнішність? Та половина дівчат універу, і не тільки, вдавити готові мене за нього. Не хлопець, а мрія, яка виявилася ще й з наявністю добрячого спадкового капіталу. Чи любила я його? Швидше ні, ніж так. Мені лестило, що з усіх він вибрав мене. Мені подобалося з ним спати. Я ніколи не імітувала оргазм. Але банальна фізіологічна розрядка не йшла в жодне порівняння з тим напруженням почуттів, яке я відчула за минулі дні.
- Я повертаюся, Антоне, - так буде правильно.
- Куди? - спросоння він нічого не зрозумів.
- Ну, оскільки зараз канікули, то поїду додому! - намагаюся говорити спокійно, але мені справді важко.
Антон схоплюється з ліжка та, присідаючи переді мною навпочіпки, захоплює мої руки у свої. Ніякого трепету та ніякої реакції. Чому я раніше не надавала цьому значення?
- Крихітко, ну вибач мені! Я дурень! Ляпнув дурість по п'яні.
Зараз його "малюк" особливо ріже слух. Адже те інше "маленька" мені до остраху сподобалося. До трепету в усіх нервових закінченнях.
- Антоне, справа не в цьому. Вибач! - піднімаюсь та йду збирати валізу.
- Справа в моєму батьку? Так? - він нависає ззаду наді мною, поки я намагаюся витягнути з верхньої полиці велику валізу, - Я з ним поговорю! Усе, що я сказав учора, було дурістю. Я розлютився, що все так тупо вийшло та випив зайвого...
- Нерозумно! Тупо! Так, ти маєш рацію! Мені не слід було взагалі сюди приїжджати! - я повертаюся до нього, - Допоможи дістати валізу.
Я дюймовочка перед ним зі своїми метр шістдесят чотири. Він підхоплює мене на руки й акуратно кладе на ліжко.
- Каріно! - ого, як його проняло, навіть на ім'я звернувся! - Ну, не рубай з плеча! Я ж кохаю тебе! Так, щось пішло не так. Я не знаю, чому вчора розлютився.
Знаєш! Ми обидва знаємо! Я відвертаюся від його гарненької фізіономії.
- Хочеш, я на коліна встану.
- Встань з мене, будь ласка! - штовхаю його в груди.
- Каріно, що з тобою відбувається? - усе ж таки дає мені трохи простору, - Чому ти так віддалилася від мене?
Ось він момент сказати правду. І гідно піти. Але я слабка людина. Не можу!
- Я просто хочу повернутися додому. Будь ласка, відпусти мене! - я вже мало не плачу.
- Не можу, Каріно. Без тебе не зможу, - ну як здоровий хлопець не розуміє, що робить тільки гірше і собі, і мені?
Гучний наполегливий стукіт у двері розряджає обстановку. Не дочекавшись відповіді, до кімнати влітає Аня.
- Каріно, ти мені терміново потрібна! - її не збентежило те, що я лежала під Антоном на ліжку.
А в мене відразу ж спливла перед очима нічна вистава. Його жорстокість із нею. Погляд на мені. Не знаю, де в мене взялося стільки сил, адреналін, напевно, але Антона я скинула з себе просто на підлогу. Плюс мінус сто кілограм живої ваги.
Не звертаючи ні на кого уваги підірвалася з ліжка та, підстрибнувши, потягнула на себе валізу. Даремно я так психанула! Остання моя зв'язна думка перед тим як привітатися потилицею з твердою поверхнею, на яку я нещодавно відправила свого хлопця. Валіза, що впала зверху, додала родзинку в загальний ефект.
Головний біль дався взнаки перш ніж я розплющила очі. Наді мною людина в білому халаті намагалася засунути голку у вену. Від переляку сіпнулася. Прокол на ніжній шкірі скоро тішитиме фіолетовим синцем.
- Айййй, - пискнула я, викликаючи хвилі дикої пульсації в голові.
- Малюк, як ти почуваєшся? - найбезглуздіше в цій ситуації запитання.
Чудово!
- Що зі мною? - переводжу погляд із нещасного Антона на білий халат.
На Аню, яка стурбовано дивиться на мене, не звертаю уваги. Перебір нею стовідсотковий!
- Ви впали. І схоже, що у Вас струс. Вас не нудить?
Як на замовлення! Смикаюся в бік ванної кімнати, але голову прострілює різкий біль і я падаю назад. Розмірене дихання допомагає впоратися з напливом нудоти. Аня тягне до мене руку, і я мимоволі відштовхуюся. Цим лякаю її. Ні, столиця не моє! Одні проблеми на мою бідну голову.
- Вам потрібно полежати кілька днів! - "радує" мене білий халат.