Ти отруїв мене собою - Валерія Дражинська

На мені легка блакитна сукня до колін. Волосся скромно прибране назад у невисокий хвіст. Я сама невинність. Ось тільки здається батька мого хлопця я не влаштовую від слова зовсім, та він був негативно налаштований ще задовго до моєї появи.

- Тату, Ірино, познайомтеся. Це моя кохана дівчина Карина, - обіймає мене за талію та цілує в щоку.

Старший у сімействі мовчить. Губи підібгані, в очах хлюпається невдоволення. Дивлюся на мачуху. Вона сухо усміхається та ледь помітно киває. Дивно як вона відрізняється від милої товариської доньки!

- Дуже приємно з вами познайомиться Сергій Степанович, Ірина Вікторівна, - видавлюю із себе.

Мені радше ніяково, ніж прикро від такого "теплого" прийому. І я роблю дурість, переводжу погляд на Дімітріса, шукаючи елементарної підтримки, адже він теж не член сім'ї. Він, як завжди, з нейтральним виразом обличчя розглядає моє скромне вбрання. Повільно підіймає порожні очі вгору та злегка посміхається.

- Здрастуй, Каріно. Антон, - навіть за таку дрібницю я йому вдячна.

Непомітно видихаю, коли Антон підводить мене до столу та відсуває стілець. Якось я по-іншому уявляла собі пікнік. Але, мабуть, у багатих свої примхи. Званий пізній обід на свіжому повітрі. На столі енна кількість столових приборів. На щастя, я вмію всіма ними користуватися. Ганьбитися не доведеться. Тим паче, навпроти мене сидить він.

Приносять перші страви. За столом поновлюється розмова. Буквально відразу помічаю дивну обстановку, що склалася. Говорить здебільшого Сергій Степанович, звертаючись до Дімітріса, зрідка щось запитує в Антона. Останній виглядає нервовим. Його батько дивиться на майбутнього зятя шанобливо, розмову веде шанобливо. Ну а той сама незворушність, він навіть не намагається сподобається батькові своєї нареченої. Своєї переваги не демонструє. Складалося враження, що саме Дімітірс тут найстарший та найрозумніший.

Ми, жіноча стать, просто поглинаємо їжу. Навіть донька з матір'ю не розмовляє. Аня не виглядає скутою, із захопленням роздивляється свого нареченого.

Зміна страв. Я нанизую на виделку шматочок м'яса з чудовим ароматом, підношу до рота, смакуючи божественним смаком, та чую збоку нудотно ввічливе:

- Каріно, як вам Київ? Адже ви вперше тут, - голос у Ірини Вікторівни приємний, ніжний.

З жалем відкладаю апетитний шматочок та не втримую тихого зітхання. Слух уловлює ледь чутну усмішку навпроти. Я б її не почула, якби весь час не була зосереджена лише на ньому. Ловила кожне вимовлене слово. Адже дивитися небажано, тим паче якщо він до мене не звертається. На кілька секунд зависаю. Дімітріс не міг усміхатися над словами Сергія Степановича, той не говорив нічого, що могло б викликати подібну реакцію. Кидаю на нього швидкий погляд. Напевно, здалося, бо бачу олімпійський спокій.

- Мамо, ми зовсім недовго гуляли, - вчасно втрутилася Аня.

- Але того, що я побачила, мені вистачило, щоб зрозуміти, яке це багатогранне місто.

Далі пішов стандартний набір запитань. Де я вчуся. На платному чи безкоштовному. На кого я вчуся. Як я вчуся. Хто мої батьки. Чи планую я працювати після закінчення вишу тощо.

Медичний університет. На безкоштовному. На провізора. Навчаюся нормально. Батьки прості люди. Батько архітектор. Мама вчитель біології та хімії. Ні, працювати не збираюся. Просто перед заміжжям час убиваю. Жарт, звісно.

У середині допиту нас слухали вже всі. Мені нічого було соромитися, я говорила спокійно, нічого не прикрашаючи. Бентежили лише холодні блакитні очі навпроти.