Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Це дуже не сподобалося його дружині. Вона давно просила в Бога такого щастя, щоб чоловік нарешті взявся за розум та пішов з поліції, бо відставку давно заслужив. І навіть тихцем раділа: не мала б того щастя, аби не помогло нещастя — російська окупація. Річ у тім, що Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, статурою нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Вважається, такі люди є втіленням міцного здоров’я. Коли так, можна дозволити собі випити без великої шкоди. А комісара легко приймали за пияка через буряковий колір обличчя. Та помилялися всі. Віхура тринадцять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Останнім часом не дозволяв собі й того: шлунок відмовлявся сприймати дешеві, хтозна з чого зроблені напої — такої данини вимагала війна.

Крім періодичних різей у животі, Віхура мав купу інших болячок, у тому числі — проблеми з судинами. До війни пані Віхурова посадила чоловіка на дієту, від якої інша, здоровіша людина загнулася б, на Климове переконання, швидше за хворого. Крім того, в її арсеналі завжди були різноманітні цілющі трави — народною медициною не гребувала, по можливості возила комісара в гори та на різні модні курорти. Воєнне лихоліття значно обмежило її лікувальні можливості, й Віхура почав поволі втрачати звичний колір лиця. Його буряковість означала здоров’я, а нормальний для пересічних людей вид — погіршення самопочуття. Ожив і запашів, коли повернувся до улюбленої справи.

Тепер Кошовий переймався — відставний поліцейський знову здаватиме.

За десять років їхнього знайомства Клим уперше завітав до Віхури додому. Комісар відчинив у халаті, вибачився, запросив до апартаментів, залишив гостя на короткий час і повернувся, вже вбраний у звичний Кошовому старомодний елегантний костюм та при строгій краватці. А далі неабияк здивував, запитавши:

— Чогось вип’ємо, пане Кошовий?

Відповів не відразу.

— Гм... Хіба пані Віхурова...

— Та не переймайтеся, то вона сама все придумала, — відставний комісар умостився зручніше в глибокому кріслі. — Довго бігала, шукала, чим би ще полікувати мій багатостраждальний шлунок. Ось вибігала: хтось порадив робити настоянки на домашній горілці, бо продукція Бачевських для цього чомусь не годиться. Потім те все ще й відціджується, якось особливо готується. Словом, нарешті прийшов той час, коли рідна жінка сама налила міцненького й піднесла.

— Що ви їй на те сказали?

— Нічого. Подякував гарно. Там напою в чарочці небагато було. Але все одно смак давно забутий, як і відчуття. Знаєте, так кілька днів минуло. Приймав за годинником, чотири рази на день, дружина про те дбала. І маємо — минулося! — Віхура задоволено посміхнувся. — Закріплюємо лікування.

— Так, глядіть, усього себе зцілите горілкою.

— Не шкіртеся, пане Кошовий, зараз самі спробуєте.

На цих словах зайшла пані Віхурова — повна протилежність своєму чоловікові. Невисока, худенька, жвава, при тому — розважлива. Інша б на її місці вклинилася б у розмову. Натомість вона мовчки поставила на стіл тацю з карафкою, повного наполовину. Дала чоловікам чарки, наповнила настоянкою, глянула з підозрою на Клима, підхопила тацю й занесла назад, не лишаючи гостеві жодних шансів розкуштувати комісарові ліки.

— Частуйтеся, — запросив Віхура.

Вони випили, й Кошовий відчув на язику щось пекуче, від чого зробилося терпко в роті, потім стравоходом пройшло тепло.

— Від чого воно лікує?

— Мене — від усього. Ви самі маєте знати, де вам болить.

Клим покрутив чарку за ніжку, поставив її на столик перед собою.

— Чесно кажучи, не розібрав.

— Тобто?

— Ще б спробувати. Трошки більшу порцію.

— Ви завжди зловживали, пане Кошовий, — буркнув Віхура. — А я вам у цьому заздрив. Тепер, бачте, ми зрівнялися в можливостях. І досить, ви ж не настоянки пити прийшли.

Віко сіпнулося, але легенько. Клим нервував не тому, що не знаходив слів для комісара. Його дуже хвилювало обмеження в часі. Доба, максимум — дві: він не був певен, що впорається. Час штовхав у спину, заважаючи думати й відволікаючи від важливого.

— Мені потрібна допомога.

— Це ясно. Повторюся — не за адресою. Від справ я відійшов, на повне щастя пані Віхурової.

— Але у вас лишилися тісні контакти в поліції.

— Ой, пане Кошовий, — він похитав головою. — Може, зв’язки збереглися. Поліції нема, хіба не бачите самі? Ви ж розумієте, чому я пішов. Відень уже не керує, все — формальність. Ніхто не приймає рішень, бо їх нема кому виконувати. Цісар на волосині, як і його влада. І то я не певен, що ця волосина не порвалася. Які наслідки маємо? Мудра людина, скажіть.

— Безвладдя.

— Згоден. Отже, нема влади — не працюють закони. Нема законів, то й поліції нема на що спиратися. Переважна більшість колег на службі просто відсиджують, чекаючи, коли поженуть геть чи кому змусять присягати. У відомих вам панів Тими та Лінди зараз влади у Львові більше, ніж у пересічного поліцейського агента. Мусите визнати це.

— Та ясно, не сперечатимусь.

Єжи Тиму, в минулому — праву руку Густава Сілезького, одного з львівських злодійських королів, Кошовий так само знав уже десять років. За той час Тима встиг зайняти місце покійного короля й побити горщики з Климом. Раніше злодії, чия штаб-квартира була в барі «Під вошею» на Верхньому Личакові, час від часу допомагали йому залагодити різні непрості справи. Коли — через спільні інтереси, іноді — в обмін на послугу. Та два роки тому старшина Ладний втягнув Клима в серйозний конфлікт з Тимою, хоч сам Кошовий насправді давно шукав нагоди розірвати зв’язки з кримінальниками. Після того з’являтися «Під вошею» йому стало небезпечно, й сам він не дуже рвався в той гадючник. Дарма, що в одній із його потаємних кімнат чотири роки тому вперше пізнав Магду...

Історія згаданого комісаром Кароля Лінди виглядала цікавішою. Свого часу він служив у поліції та опікувався агентурою, велику частину якої вербував на міському дні. Чи то карта так лягла й обставини помінялися, чи то Лінда в якийсь момент просякнув середовищем, у якому боблявся, й воно органічно ввійшло в нього. Хай там як, але незабаром після вигнання росіян Кароль залишив службу, аби виринути в оточенні кримінальників уже своїм. По смерті Сілезького став правою рукою новоспеченого короля, й непевні часи грали на руку винятково їм.

Відставний комісар не перебільшував.

Поки різні сили та спільноти у Львові намагалися тягнути