Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Коли так, пощо вам я? Що можу порадити корисного?
— Капітан Яблонський, чули про такого?
Віхура засопів, наморщив лоба.
— Знаєте, я читаю кримінальну хроніку. Звичка. Бачив десь зовсім недавно.
— Ранкова газета писала.
— Так і є. Що там цікавого?
— Маю намір розібратися, хто його вбив.
— Того ніхто не знає й не знатиме. Ви щойно погодилися — поліція нині властиві їй функції не виконує.
Віко знову сіпнулося.
— Пошукові — так. Але злочин не лишився без уваги. Поліція мала хоча б провести якусь формальну роботу. Скласти протокол, опитати якихось свідків. Нарешті, тіло не кинули, де взяли, а напевне завезли десь до анатомічного театру.
— Ви хочете глянути на труп? — брови Віхури стрибнули вгору. — Пане Кошовий, ваше бажання підмінити собою цілу кримінальну поліцію в одному, окремо взятому випадку здійснюється. Можливим воно стало лише в такі часи, як ось тепер. Але ви нічого мені не пояснюєте.
— Ви ж відійшли від справ.
— Перепрошую, але мені вже цікаво. Й потім, ви праві. Прийшли до приватної особи, яка досі в глибині душі лишається поліцейським комісаром. А ще я вмію читати й робити аналіз. Хочете, дещо розкажу?
Віхура подався вперед, очі блиснули.
Клим інстинктивно зробив те саме.
— Давайте.
— Вбито поляка. Польська газета звинувачує українців. Не когось конкретно, не до того. Досить, щоб зіткнути нас із вами лобами. І знаєте, що? Я поляк, пане Кошовий. Усе життя прожив у Львові. Це місто мало би бути польським.
— А я, пане Віхуро, живу тут десять років. Почуваюся тут, як удома. Й переконаний — ми б могли порозумітися без того, аби битися.
— То все політика. Я не маю наміру в разі чого ставати на бік тієї спільноти, яку ви представляєте.
— Я прийшов до вас як приватна особа.
— Особа, яку я знаю всі ці десять років. І яка час від часу завдавала мені особисто чимало клопоту. Не кажучи вже про цілу львівську кримінальну поліцію. Ви можете бути й буваєте дуже прикрим, пане Кошовий.
— Ви так само. Тим не менше, нас це за десять років не посварило.
Віхура пожував губами.
Підвівся, крекчучи. Пройшовся кімнатою, як колись міряв у роздумах чи під час суперечок власний службовий кабінет. У запалій тиші цокав великий годинник, затиснутий у куток на підлозі.
— Є одна річ, про яку не слід забувати, — мовив нарешті.
— Кому?
— Нам із вами. В розмові часто згадуєте нас, пане Кошовий.
— Щось не так?
— Навпаки, — відставний комісар навис над Климом. — Я чудово розумію, чиї політичні інтереси ви намагаєтесь відстоювати. Як і те, хто зацікавлений, аби в убивстві польського офіцера не звинуватили українця, ким би той не виявився. А найкраще — те, що вбивцею справді може виявитися хтось із ваших. Може, навіть хтось знайомий чи близький особисто вам. Тому допоможу, чим можу.
— Тобто?
Віхура посміхнувся кутиком рота.
— Десять років особистого знайомства переконали мене в тому, що ви — не ідеальний.
— Не буває ідеальних людей.
— Бувають. Дивлячись, які чесноти вважати ознаками ідеалу. Та не в тому суть. При всіх недоліках ви, пане Кошовий, не підіграєте своїм, якщо одним, знайомим лише вам способом встановите: вбив таки українець. І зробив це, бо хотів закатрупити поляка. Не приховаєте неприємну правду. Чи я помиляюся?
Сіпнулося віко, дуже сильно.
— Аж ніяк, пане комісаре. Є такий шанс, навіть дуже великий. Але поки він є — я завдячую саме йому вашій готовності щось для мене зробити. Без такого шансу ми б спільної мови не знайшли, хоч і знаємося десять років. Отепер не помиляюся я.
Віхура нічого не сказав — лиш кивнув на знак згоди.
Санітар у морзі був кривим на одне око.
Проводжаючи візитерів до потрібного столу, невисокий мовчазний чоловік упевнено орієнтувався серед накритих простирадлами тіл, і Клим звернув увагу — він ще й сильно кульгає на праву ногу. Сам не любив, коли витріщаються, та не втримався, приглядівся до санітарового лиця у півтемряві склепіння. Той глянув на Кошового, мов на чергового ідіота, знизав плечами й замість відвернутися — став до цікавого ближче, даючи змогу краще роздивитися.
— Перепрошую, — буркнув зніяковілий Клим.
Відступив на крок, але все одно встиг розгледіти зблизька свіжі шрами біля пошкодженого ока. Додав кульгавість і дійшов висновку: перед ним фронтовик, котрий не знайшов іншої роботи. А вловивши погано прихований запах алкоголю, яким обдав його санітар, зрозумів ставлення людини до служби.
З ними, крім Віхури, був моложавий поліцейський у цивільному, якого відставний комісар назвав просто паном Томашем. Новий знайомий дивився на Кошового не дуже приязно і точно не мав би з ним справ, аби не Віхурине прохання. Й Клим укотре подумки похвалив себе за рішення не брати з собою всюдисущого Шацького.
Збираючись із візитом, Клим категорично, навіть різкувато зупинив Йозефа, коли той уже збирався за компанію, лишив його на господарстві в конторі. Шацький не приховав образу й дорікнув: з друзями так не чинять. Проте Кошовий був невблаганним. З огляду на обставини справи, йому, українцеві, доведеться пробивати стіну недовіри, яка за короткий час швидко виросла між ним і давнім приятелем Віхурою. Присутність при ризикованих розмовах ще й непевного єврея, невідомо, яким боком тут причетного, взагалі могла все зіпсувати.
Санітар підвів трійцю до столу в найдальшому кутку біля стіни, взявся за верхній край простирадла, відкрив лице мерця.
Климові не раз доводилося оглядати трупи. Через іронію долі, він змушений був зробити це в перший же день свого приїзду до Львова, коли приїхав до давнього київського приятеля, адвоката Сойки, й наткнувся на його мертве тіло. Згадав також низку трупів, лишених по собі — й для нього, адвоката Кошового! — моторошним Різником із Городоцької. Спливло в пам’яті помешкання на Вірменській, де квартирував і знайшов свою смерть російський капітан Платов. Нарешті — одне з найболючіших видовищ, забиті батьки: Клим упізнавав їх серед сотень закатованих більшовиками киян, звезених до моргів і звалених там докупи.
Чоловіка з розбитим черепом, який лежав перед ним мертвим обличчям догори, він бачив уперше.
Лице вже помили.
За життя Юліуш Яблонський був доволі привабливим мужчиною. Був не гарненьким, кидалася в очі передусім зріла, чоловіча краса. В рисах проглядалося щось грубувате, навіть трошки брутальне. Сумніву
