Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Звісно, — Клим не придумав, як відповісти, тому змушений був погодитись.
— Отже, по руках!
Задоволений Зінгер підвівся, тримаючи філіжанку в правиці, капелюха — лівицею. Акуратно поставив чашечку на підвіконня поруч із тацею, розвернувся до Йозефа:
— Пане Шацький, закликаю вас! Будете свідком нашої угоди!
— Е-е, чекайте! — Кошовий підхопився. — Шацький, ви свідок — ми не укладаємо зараз жодних угод!
— Та ви щойно дали згоду! Ви сказали — згоден!
— Я з вами погодився! Про інше ще треба говорити!
— Ви мені голову морочите, пане Кошовий!
Зінгер хотів викрикнути ще щось прикре, та в цей момент без стуку відчинилися двері й в контору не ввійшов — ввірвався високий, років на п’ять молодший за Клима чоловік в однострої стрілецького легіону з відзнаками старшини. Його супутник виглядав старшим, мав трохи нижчий зріст і неприємну манеру дивитися на все з-під лоба. Одяг носив цивільний, та Кошовий знав — має ранг підхорунжого.
— А я казав — він постійно тут!
Високий старшина, не зважаючи ні на кого, ступив до столу, простягнув Климові розкриту п’ятерню долонею вгору.
— Яким вітром, Арсенич. Давно не бачились, — Клим потиснув руку, але поглядом ковзав по його мовчазному похмурому супутнику.
— Позавчора саме пиво пили, — прогудів Павло Арсенич. — Коли так міряти, то давненько.
— Бачте, поговорили, — нарешті озвався Шацький, звертаючись до Зінгера.
— Ми не закінчили, — вперся той.
— Пане Зінгере, хіба не бачите — знову в пана Кошового починаються справи державної ваги. До того ж, ви завжди можете знайти його вдома.
— Не завжди, — вставив Клим. — Тому й маю честь приймати його тут.
— А що відбувається? — старшина з цікавістю покрутив головою. — Хтось комусь заважає?
— Шацький, будьте добрі, проведіть нашого гостя, — зітхнув Кошовий.
Зінгер сердито зиркнув на нього, вдягнув капелюха.
— Я знайду дорогу сам. Не турбуйтеся. А вас дуже прошу подумати, пропозиція вигідна.
— Не обіцяю. Та триматиму в голові. Можливо, якась нагода випаде.
— Гарно подякував і за це, — Зінгер розкланявся. — Перепрошую шановне панство.
Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:
— Інших сторонніх так само попрошу.
— Та він свій! — вигукнув Арсенич. — Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?
— Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, — відчеканив Михайло Снігур.
— Ляхи з того вже роздмухують цілу історію, — відмахнувся старшина. — Гірше не буде.
— То що, скличемо тут віче?
Шацький покірно взявся за капелюха.
— Мені вийти, пане Кошовий.
— Ні, — Клим обсмикнув поли піджака, поправив краватку, яку Магда змушувала його вдягати останнім часом, вважаючи, що так він набуватиме більшої ваги. — Дозвольте нагадати вам, пане підхорунжий — контора моя. І мені краще знати, кого просити піти, а хто лишиться. Шацький — мій друг. Він устиг наслухатися тут такого, що давно не вміщається в його голові. Тим не менше, наша справа від його присутності жодним чином не постраждала.
Замість відповіді Снігур зачинив двері зсередини.
— Дещо сталося, — сказав, повернувшись до Клима.
— Тепер щодня дещо стається, — в тон йому відповів Кошовий. — Може, спершу присядемо?
Шацький опустився на свій стілець і завмер, звично для себе перетворившись на такий собі предмет обстановки. Арсенич і Снігур лишилися стояти, підхорунжий мовив неголосно, навіть трохи лиховісно:
— Я був проти того, аби залучати вас. Та старшина наполіг. Це не узгоджено з національною радою, треба ще переконати військовий комітет...
— Комітет беру на себе, — перериваючи, Павло мало зважав на субординацію. — Пане Снігур, ніхто ще нічого не вирішив. Кошовий зробить все найкраще, неофіційно, бо ми обоє знаємо, як йому то вдається.
Клим взяв нову цигарку, так думав заспокоїтись.
— Панове, мені здається... Ні, не так, — він закурив. — Я впевнений, панове: ви зараз говорите про щось таке, чого я не знаю. Ви прийняли замість мене рішення, про яке я нічого не чув. І я мушу, на ваш погляд, діяти в інтересах Української Національної Ради та Центрального військового комітету[12], коли нічого ні з ким не погоджено. Типовий приклад української організації. Так ми далеко не підемо. Власне, через це все й тупцяємо на місці, бо ж ні про що ні з ким не домовилися.
— Може, досить демагогії, пане Кошовий? — вичавив Снігур.
— Тепер я ще й демагог.
— Невже ви справді нічого не знаєте? Вчора в Стрийському парку вбили людину. Чоловіка.
Клим затягнувся й знизав плечами.
— На жаль, навіть у мирний час у Львові щодня траплялося бодай одне вбивство. Тоді вони ставали сенсаціями. Нині цим не здивуєш і газетярів.
— Вбитого звали Юліуш Яблонський.
— Поляк. Не мав честі знати його за життя.
— Одягнений був у цивільне.
— Ви так само, пане Снігур, — підхорунжий починав серйозно дратувати.
— Дуже правильне й доречне зауваження, — мовив той.
— Про що ви?
— Про цивільний одяг. Яблонський був капітаном Польського легіону. І, за нашими відомостями, входив до однієї з таємних військових організацій, за якими ми намагаємося наглядати. Звісно, ляхи цього не визнають. Але натомість уже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину в Стрийському парку жодним чином не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою.
Кошовий подивився на Снігура, потім — на Шацького, далі — на Арсенича, аж потім — на тліючий краєчок цигарки.
Тільки такого клопоту йому бракувало.
Розділ другий
Так починаються війни
Так і не вступивши до жодної з політичних партій, Клим Кошовий саме через свою рівновіддаленість від них мав змогу скласти для себе з різних клаптиків повну картину. І зміг прорахувати ситуацію на багато кроків уперед. Що, своєю чергою, миттю проявило всі ризики й зробило небезпеку реальною.
Бо йшлося про військове зіткнення у Львові, яке тепер
