Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва
Козлов переклав стоси паперу з крісла просто на підлогу і підсунув його майору, а сам вмостився за столом біля комп’ютера.
— Сідайте, — повторив він, — я думаю, що зможу вам допомогти.
Дементій вдячно розвалився у кріслі, простягнув ноги і приготувався слухати.
Розповідаючи, Козлов порпався у папірчиках на столі. Голос його уривався від збудження.
— Розумієте, того вечора я майже не мав відвідувачів, бо погода була кепською. Ми зачиняємося о восьмій. Перед зачиненням я стояв біля дверей і дивився на вулицю. Я, розумієте, справи закінчив, а зачинитися раніше не наважився, бо, таке діло, хтось може забігти в останній момент. Бачу — отець Юрій іде по вулиці. Я його, звичайно, одразу впізнав. Його тут усі знають. Він йшов від Муромської вулиці у напрямі до вулиці Баумана. А слідом за ним ще хтось. Мені і на думку не спало придивлятися до цього другого, але раптом він зупинився просто навпроти моїх дверей. Я ще подумав: чого це він зупинився? А тоді помітив, що отець Юрій теж зупинився трохи попереду — стояв такий замислений, наче його щось турбувало. Потім він схаменувся і швидко пішов уперед. Тоді той, інший чоловік, теж рушив за ним. Я подумав: може, він хоче наздогнати священика і щось йому сказати.
— А насправді цей чоловік, мабуть, просто стежив за ним?
— Так. Тепер я таки впевнений у цьому, але тоді мені і на думку це не спало!
— Ви можете описати цього чоловіка?
Дементій не розраховував, що Козлов зможе хоч скількись докладно описати невідому людину, але помилився. Козлов, вочевидь, був більш спостережливим, ніж буфетниця у пивниці.
— Думаю, що так, — впевнено відповів послужливий копіювальник. — Це був високого зросту чоловік…
— Приблизно якого?
— Мабуть, метр вісімдесят, не менше. Хоча він був дуже худий, тому міг просто здаватися вищим. Плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс, — заздрісно зітхнув Козлов, очевидно, думаючи про власний, гачкуватий. — Зовнішність дуже примітна. Шкода, я не розгледів його обличчя, кольору очей. Бачив його у профіль. Вік — приблизно п’ятдесят з гаком. Це я відчув по його ході — молоді люди рухаються інакше.
Майор уявив собі відстань від копіювального центру до протилежного тротуару і замислився. У нього виникли деякі сумніви.
Розповідь Козлова могла бути витвором уяви, таке траплялося часто, особливо коли свідками були жінки. У таких випадках виникали неймовірні деталі — вирячені очі, густі брови, страхітливий вираз обличчя. Але Козлов розповів про людину із звичайною зовнішністю. Та все ж, на думку майора, відстань між господарем копіювального центру і невідомим чоловіком була надто великою, щоб так детально його роздивитися.
Дементій замислено поглянув на Козлова.
— Ви змогли б упізнати цього чоловіка, якби зустріли його на вулиці?
— Звичайно, — впевнено відповів Козлов. — Я маю прекрасну пам’ять на обличчя. Це моє хобі. Якби хтось прийшов до мене і замовив листівки з компроматом, щоб комусь насолити, я б міг на суді стверджувати, що впізнав цього чоловіка.
— А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? — поцікавився Дементій.
Господар трохи зам’явся.
— Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.
— А виступати свідком на суді доводилося?
Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.
— Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, — зауважив майор.
— Ну, — ущіпливо відповів Козлов, — для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.
Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.
— А якщо знайдемо? — спитав він.
— Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, — так само ущіпливо відповів Козлов. — Але я збираюся переїжджати.
— Їдете з Києва?
— Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.
Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.
— Що ж, бажаю вам успіхів, — сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. — Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…
— Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.
Авенір купує парфумиАвенір Дейкало вийшов із театру імені Франка разом зі своєю приятелькою Іринкою Кириченко. Вони вкотре дивилися «Енеїду».
— Ходімо