Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва

Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що — лише хворобливими мареннями помираючої.

Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.

Людей все прибувало. У цій забігайлівці кожен знав один одного, тому всі з цікавістю позирали на священика, потім замовляли біля шинквасу випивку і сідали за бруднуваті мокрі столики. Один із відвідувачів пильно спостерігав за священиком, однак отець Юрій цього не помічав.

Допивши чай, він підвівся і вийшов надвір, вдячно відзначивши, що дощ закінчився. Він не зауважив, що відвідувач, який спостерігав за ним, теж підвівся і вийшов слідом.

Надворі було вже зовсім темно. Отець Юрій прискорив ходу, бо він таки промок, а вечір випав прохолодний. Якщо він і почув чиїсь кроки позаду, то не надав цьому значення.

Його оглушив важкий удар по голові ззаду. Отець Юрій захитався і впав…

Авенір уважно вислухав цю історію, міркуючи, чи зможе він її використати коли-небудь. І вирішив, що навряд чи, бо головному редактору більше до вподоби гучні вбивства, хоча їх ніколи не розкривали. Але вирішив тримати цю історію про запас.

— А що було далі?

Майор Дементій розповів про факти, які з’ясувалися у процесі розслідування. Дейкало лише зрідка перебивав його запитаннями.

Уранці до кабінета Дементія зайшов судмедексперт Михайло Гімпель. Авенір теж його знав. Вони частенько зустрічалися, коли Авенірові була потрібна інформація для статей. Цей невисокий, огрядний, трохи лисуватий чоловік із козацькими вусами був, на думку Дейкала, втіленням незворушності та спокою. Сам він казав, що його клієнти — найспокійніші у світі, тому він їх і обрав.

— Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, — повідомив він.

— Є результати? — запитав Дементій.

— Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.

Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.

— Убивство з пограбуванням… — проказав він.

— Хіба його пограбували? — здивувався Гімпель.

— Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…

— Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?

Дементій заперечливо похитав головою.

— Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…

Гімпель перепитав:

— Хоча що?

— При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.

— Якісь шпигунські пристрасті, — хмикнув Гімпель.

— Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.

— А вбивця про це не знав.

— Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки — то тим більше.

Гімпель поцікавився:

— А що у записці?

— Кілька прізвищ без жодного коментаря, — Дементій простягнув записку колезі.

Судмедексперт зачитав:

— Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?

Майор замість відповіді спитав:

— Тобі знайомі ці прізвища?

— Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, — судмедексперт із сумнівом похитав головою.

— Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, — Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.

— Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, — сумнівався Гімпель.

— Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.

— Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, — заперечив судмедексперт.

— Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, — зітхнув Дементій.

Гімпель зітнув плечима:

— Але ця «пічка» суто гіпотетична.

— Згоден. Проте