Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва

— Так, півроку тому.

— Тобто ти його знав?

— Відповідь знову позитивна. Це був один із великих цабе нашого міністерства.

— А від чого він помер? Самогубство?

— Ти що! Такі люди не накладають на себе руки. Він мав пухлину мозку.

Авенір тяжко зітхнув. Виходить, це прізвище нічого не прояснило. Арнаут помер природньою смертю. Отже: або є інший Арнаут, або список нічого не означає. Але варто спробувати розшукати інших людей зі списку. Декайло деякий час сидів, вивчаючи перелік у записнику. Перша невдала спроба засмутила його. Проте опускати руки було ще рано — втішав сам себе Дейкало, адже зовсім невідомо, чи мав якийсь стосунок папірець до вбивства священика. То міг бути просто нічний напад — тоді надії знайти вбивцю практично немає. Хіба що випадково пощастить. Проте Авеніру не хотілося полишати думку про таємницю. Він вирішив поміркувати над списком пізніше. «Я займуся іншими особами, — вирішив він. — Ось, наприклад, Балгіра або Лагутенко».

Авенір тяжко зітхнув і підвівся з крісла. Ввімкнув свою гордість — новенький телевізор із пласким екраном, мимохідь кинув погляд на годинник Swatch Access, яким він пишався не менше. Цей годинник йому подарувала одна відома російська акторка, в якої він брав інтерв’ю. Подарувала, як здогадувалися друзі, не за інтерв’ю. Годинник показував, що час вечірніх новин вже давно минув, а нічних — ще не настав. Авенір позіхнув, поплентався на кухню, нарізав собі бутербродів, витяг із холодильника пляшку «Оксамитового» оболонського пива і всівся перед телевізором.

Наступного дня Дементій вирішив розпитати хазяйку будинку, в якому померла Ольга Степаненко. Хазяйка, Варвара Семенівна Потапенко, була щаслива з того, що опинилася у вирі подій. Звичайно, це не дуже добре, коли твоїми мешканцями цікавиться міліція, але тепер жінка почувалася поважною особою, хоч і намагалася приховати це від Дементія. Їй лестила увага майора.

— Та ні, Миколо Авксентійовичу, — з удаваною сором’язливістю казала вона. — Я вже все, що тільки знала, розповіла вашому співробітнику. Степаненко винаймала у мене кімнату десь півроку, жінка була тиха, вихована, платила вчасно. Віруюча. Часто ходила до церкви. Я у неї навіть розпитувала про церковні свята, про різні обряди. Про себе розповідати не любила. Я не знаю, звідки вона приїхала, — точно тільки, що не київська. Але і не сільська. Мабуть, із якогось великого міста. Ви ж знаєте, всіх тягне до Києва…

Варвара Семенівна зупинилася перевести дух. Вона розуміла, що незначні подробиці, наприклад, що приносила мешканка з найближчого магазину собі на вечерю, не цікавлять майора. Але що саме йому розповісти — не могла вгадати. Дементій подарував їй чарівну посмішку, яка, — що було багаторазово перевірено, — безвідмовно діяла на жінок будь-якого віку.

— Я б із задоволенням допомогла вам, якби знала, що треба, — зізналася Варвара Семенівна, мимохідь відповідаючи на посмішку майора.

— Це саме те, що треба, — підхопив Дементій, — ваша допомога. Жінки, як правило, помічають більше важливих деталей, ніж чоловіки, бо володіють якимось особливим чуттям.

Це був безпомилковий хід.

— Ой, — сплеснула руками Варвара Семенівна. — Шкода, що вас не чує мій покійний чоловік. Скільки він зі мною сперечався! Нічого чути не хотів, завжди казав: ти думаєш, що ти найрозумніша, а ти найдурніша; ти думаєш, ти все знаєш, а ти нічого не знаєш. А з десяти випадків я не помилялася у дев’яти.

— Це мене не дивує, — ще ширше посміхнувся майор. — Ось чому я і хочу почути саме вашу думку про Ольгу Степаненко. Як ви вважаєте, вона була нещаслива?

— Що вам сказати, — знизала плечима Варвара Семенівна. — Мабуть, не від хорошого життя подалася вона до Києва, — маленькі невиразні очки жінки раптом засяяли від самої думки про чиюсь любовну драму, але швидко згасли — адже драма пройшла повз неї, мешканка свого часу не розкрила секретів. — Проте по ній так і не скажеш, що вона від чогось потерпає. Ділова, завжди підібрана, з гарною зачіскою. На роботу ходила, як лялечка. Але ж учащала до церкви. Мабуть, таки не була щасливою…

— А ви знаєте, де вона працювала?

— У фірмі, яка… Не знаю точно, як це називається, — вони з’ясовують, які товари купляють більше, які менше, і чого так. Їхні працівники розпитують людей на вулицях, ходять по квартирах, питають, яким милом вони користуються, якою зубною пастою, де купляють пральні порошки, де борошно, скільки витрачають за тиждень, на що більше йде грошей. Тепер дуже модно проводити такі опитування. Хоча все давно відомо. Тільки людей турбують своїми питаннями. А Ольга, якщо чесно, дуже підходила для такої роботи. Вона мила була, не нахабна, куди не треба носа не пхала, по-діловому людей розпитає — і все. Мені сусіди казали, вона до них заходила.

— Вона мала родичів?

— Ні, вона була самотня, чоловік її давно помер, здається, він довго хворів — вона не дуже про це розводилася. Дітей не мала, а щодо інших родичів, так колись сама мені казала: «Ви, тітко Варваро, тепер моя єдина і найближча родичка», — Варвара Семенівна тихо схлипнула, але швидко оговталася.

— А ви не помічали за нею чогось такого… незвичного?

Дементій мав деякі сумніви у доцільності цього питання, адже якщо в жінки запрацює уява, то йому довго доведеться розбиратися у її фантазіях. Але Варвара Семенівна не скористалася нагодою. Вона навіть трохи образилася.

— Ні, не помічала. І від сусідів нічого такого про неї не чула. І сама вона ніколи не казала нічого дивного. Оце лише дивна у неї була