Твій на місяць - Анастасія Соловйова
Перед виходом із гуртожитку я довго розглядаю себе у дзеркалі. Мені подобається власна зовнішність: сині очі; акуратний, трохи кирпатий ніс; пухкі губи; біляве волосся, яке я в школі хотіла перефарбувати в інший колір, але вчасно схаменулась. І фігура відмінна — я задоволена собою і ніколи не комплексувала, навіть у підлітковому віці.
Натягую смішну синю футболку з написом "Бережи воду — пий пиво" та з лепреконом, який тримає в руці наповнений келих. Моя слабкість — одяг із безглуздими принтами, з кожної зарплати купую смішні футболки, майки та худі. Не всі розуміють цю мою слабкість, але я вже звикла до здивованих поглядів і не звертаю на них увагу.
— Ти що, з Ксюхою йдеш гуляти? — запитує сусідка Маша, у якої завтра іспит із літературознавства. Вона оселилась у вересні і за півроку встигла дістати не тільки мене, а й Катю з Олею, тактовних другокурсниць, які теж в'їхали до кімнати шість місяців тому.
— Ні, Ксю є, з ким провести Різдво, — різко відповідаю.
— А з ким ти тоді зустрічаєшся? Невже знайшла когось? Або в тебе побачення наосліп? — Маша не помічає мого роздратованого тону.
— У мене не побачення, а зустріч із знайомим.
— Ой, а він гарний? Невже знайомий погодився провести цей вечір з тобою? Не вірю, Асю, розкажи, хто він? — допитується Маша, пропалюючи мене зацікавленим поглядом.
— Знайомий із минулого, з яким ми раптово відновили спілкування, — я обмежуюсь напівправдою і хапаю сумку, щоб якнайшвидше залишити задушливі стіни гуртожитку і не чути безцеремонні питання від чужої людини.
— А ти в такому одязі підеш на побачення? Куди ти поспішаєш? Мені ж цікаво, — кричить навздогін Маша, але я тільки винувато розводжу руками і зачиняю двері.
До пабу приїжджаю на десять хвилин раніше і готуюся до того, що доведеться почекати Романа на вулиці. Але біля закладу бачу високу постать у чорному пальті. Мимоволі любуюся тим, як темне волосся падає Роману на лоб, як зосереджено він дивиться в телефон і щось друкує, видихаючи холодне повітря, яке білою хмаринкою злітає вгору та розсіюється через кілька секунд. Він ніби відчуває мій погляд і піднімає очі: серйозні, задумливі, якісь чужі цього святкового зимового вечора.
— Ну, хоч не спізнилася, — невдоволено бурмотить Роман і відчиняє переді мною двері в паб.
— І тобі доброго вечора, — відповідаю з усмішкою. Має поганий настрій? Що ж, це можна виправити. Я вмію дарити людям радість.
Руденька офіціантка садить нас за столик для двох, що знаходиться в самому кутку, на відстані від більшості людей. Ідеально. Я знімаю куртку і вішаю її на стілець, краєм ока помічаю, що Роман дивиться на принт з лепреконом і куточок його губ на секунду піднімається вгору. Ось дивна людина: якщо смішно — так усміхнися, навіщо себе стримувати?
— А ти маєш у гардеробі одяг для дорослих? — питає він їдким голосом, відкидаючись на стільці.
— Я люблю веселі принти, — знизую плечима, глузливо кривлю губи і знову посміхаюся. — Твоя бучність мене не турбує, можеш не намагатися.
— Бучність? – не розуміє він.
— Від слова «бука» — маленька злісна істота, якою лякають дітей. Ти зараз на нього дуже схожий: брови насуплені, обличчя кам'яне, губи стиснуті в тонку нитку — від тебе так і віє холодом.
Він нічого не відповідає і бездумно дивиться на листок із меню.
— Чого ти мене покликала?
— Подумала, що ми повинні дізнатись одне одного перед тим, як пуститися берега. А найкращий спосіб пізнати іншу людину — це випити у неформальній обстановці та зіграти у гру “Я ніколи не”. Ти ж знаєш правила? — і, не дочекавшись відповіді, тараторю: — Ти кажеш те, чого нібито ніколи не робив, і якщо хтось усе ж таки займався названими речами, то він робить ковток пива.
— Я знаю, що це за гра, — Роман дратується і важко зітхає. — Доброго дня, сьомий клас, друга чверть. Що за дитячий садок, Асю?
— То школа чи дитячий садок? Ти визначся хоча б перед тим, як мене звинувачувати.
До нас підходить та сама руденька офіціантка і приймає замовлення. Я зупиняю вибір на улюблених стравах: свинячі ребра, салат у тайському стилі, а на закуску – бастурма та прошутто. Дівчина киває, повільно вибирає потрібні позиції у планшеті, а потім повертається до Романа. Її погляд вмить пожвавлюється, а на губах спалахує чарівна посмішка. Вона послужливо вбиває замовлення Романа — свинячі ребра та сирну тарілку — і, продовжуючи виблискувати очима, питає його про напої.
— Ти яке пиво будеш? — звертається до мене Роман. На його обличчі я не бачу ні краплі зацікавленості в бідній офіціантці, і це мене навіть дивує. Якщо він хотів потусити сьогодні у клубі, то чому ігнорує приставання руденької?
— Що у вас є зі світлого нефільтрованого з мінімальною гірчинкою та не надто міцне?
Офіціантка вмить хмурнішає, але чемним тоном називає мені кілька позицій. Я вибираю пиво, і Роман замовляє таке саме. Це дрібниця, але мені приємно. Коли дівчина нарешті йде, я здивовано запитую:
— А чому ти не піддався її чарам?
— Я ж прийшов сюди з тобою, — відповідає Роман. — Якось тупо сидіти в пабі з однією дівчиною, а загравати та обмінюватися контактами з іншою. Ти так не вважаєш?
