Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Не знаю, як довго ми стоїмо на морозі. Поступово руки починають поколювати від холоду, але я ще не готова повернутися до приміщення. Магія зникне, а я тільки розгледіла у Романі живу людину.

Він ніби відчуває мій стан і розплющує очі.

— Ти мала рацію, я давно забув, що навіть сніг може бути гарним, — каже глухим голосом. — Але нам час іти, ти замерзла. Чи все ж таки згодна приміряти моє пальто?

— Не дочекаєшся, — усміхаюсь і підходжу ближче до Романа.

— Ми знову на "ти" перейшли?

— Так, виявляється, ти не такий поверховий, як здається.

— Прийму це за комплімент, хоч він сумнівний.

— У мене руки замерзли, — нічого більше не пояснюючи, піднімаю долоні та засовую їх між сірими ґудзиками його пальта.

Наші тіла майже стикаються, а руки відразу зігріваються, затишно розташувавшись на його гарячих грудях. Відчуваю, як стукає серце Романа. Мої дії настільки навіжені, що я навіть не намагаюся їх осмислити. Не сьогодні.

Чекаю, коли він мене відштовхне або знову сховається під маскою сарказму. Але Роман лише тяжко зітхає, ніби не може вирішити рівняння з вищої математики, розстібає ґудзики на пальті, притягує мене ближче і, обгорнувши мої плечі та спину теплою тканиною, міцно обіймає. Я вдихаю його дерев'яний аромат, у якому змішалися прохолодні нотки кедра, терпкий бергамот та свіжість зелених яблук. Від цього запаху в мене трохи крутиться голова, долоні, як і раніше, лежать на його грудях, а по тілу розливаються гарячі хвилі. Ми стоїмо удвох під одним пальтом на порожньому літньому майданчику, на нас падають невагомі сніжинки, а в серці грає меланхолійна Лана Дель Рей.

— І як давно ти не радів простим речам? — інтуїтивно ставлю я правильне запитання.

— Десь два роки.

— І що робить тебе щасливим?

— А що таке щастя?

— Не ухиляйся від відповіді, — прошу, дивлячись на його підборіддя, вкрите легкою щетиною.

— Я давно не почував себе щасливим, — від його гіркого зізнання стискається серце.

Як можна жити і не радіти життю? Я б з глузду з'їхала. І так хочеться допомогти Роману, тільки я не чарівниця і не дарую щастя по клацанню пальців. Але ж магія існує не лише на сторінках фентезі. Що заважає творити чудеса в реальності? Потрібно тільки вигадати, як розкочегарити Романа, як вдихнути в нього життя. Куди ж це годиться — у тридцятник він перетворився на пихатий валянок! Молодість ще повинна вирувати всередині, волати до пригод, щоб кров і тіло горіло від емоцій, а від почуттів завмирало дихання — і в мозку палала б тільки одна думка: "Не зупиняйся, мить, ти чудова, але я хочу ще!"

— Ти не такий старий, щоб кризу середнього віку переживати, — безтурботним голосом кажу я. — Тобі треба струснутись, бо зсередини ти вкрився цвіллю та пилом. Але все можна виправити! — тицяю в його груди вказівним пальцем, ніби доводячи впевненість у своїх словах. — Тож я допоможу тобі знову стати щасливим.

— Які гучні заяви, — глузливо промовляє Роман і робить крок назад. Відразу ж вітер, сніг і холод кидаються на мене, пробираються під одяг, щипають колкими голками зігріте чужим теплом тіло. — Чому раптом ти уявила себе вершителем доль і, до того ж, великим психотерапевтом? Скільки тобі, двадцять чи двадцять один? У будь-якому разі життєвого досвіду у тебе кіт наплакав, а ти вже дорослих дядь повчати намагаєшся.

— Як усе запущено, — хмурюсь, почувши його грубі слова. Вони мене не зачіпають, тільки ще більше доводять мою правоту. — Яка різниця, скільки мені років? Що за ейджизм і поверхові судження про людину, яку ти не знаєш? Ти намагаєшся захиститися, наїхати на мене, причинити біль, але нічого в тебе не вийде. Я маю рацію, і твоя реакція це підтверджує. Лише кілька хвилин тому ти був іншою людиною, яка з усмішкою дивиться на сніг і сміється з безглуздо танцюючої дівчини, а зараз ти знову замкнувся. Хай ідуть нафіг ті обмеження та сумніви, які перетворюють тебе на зашореного дідугана. Відпусти себе — і я покажу, що світ наповнений радістю та світлом.

Роман складає руки на грудях, хмуриться і дивиться на мене тяжким поглядом. Невже мої слова не знайдуть відгуку? Адже я так старалася. Відчуваю, як безсилля починає затягувати у свої чіпкі клешні. Ні, я не здамся!

— Боїшся, що двадцятиоднолітнє дівчисько має рацію? І весь твій самовпевнений образ владного циніка затріщить по швах? — брудний прийом, але втрачати мені нічого.

— З чого ти взяла, що то образ, а не реальний я?

— Іноді в твоїх очах проскакують живі емоції, — тихо зізнаюсь, а Роман відвертається і дивиться на засніжений дах сусіднього будинку.

Серце жалібно стукає, я до болю прикусую губу і роблю останню спробу:

— Можеш хмуритись скільки душі завгодно. Якщо ти у собі впевнений, давай посперечаємося, — тягну Романа за руку, щоб він нарешті обернувся до мене. — Якщо я програю, ти можеш побажати все, що твоїй душі завгодно.

— Насправді все? — його брови злітають, в очах з'являється знайомий мені блиск. Треба ж, який банальний прийом, а спрацював.

— Все в межах розумного, звісно. Викрасти машину або зробити пластичну операцію я не зможу, тому що водити не вмію, а своєю зовнішністю я задоволена.