Леопард - Ю. Несбе

— Ми передивилися увесь її гардероб, та клопіт у тому, що одяг її прали, потім знову носили, та й Аделе відтоді була з іншими чоловіками.

— М-м-м… Як я зрозумів, лижниця з неї нікудишня. Чи ви перевіряли, приміром, її лижний костюм?

— Вона взагалі його не мала.

— А форму медсестри? Може, вона вдягала її всього раз і на ній збереглися сліди сперми?

— Ні.

— А щодо звабливої міні-спідниці чи шапочки з червоним хрестом?

— Нічого такого не знайшли. Лише ясно-блакитні формені штани й сорочка, але вони не надто збуджують.

— Може, вона не змогла дістати міні. Чи не наважилася вдягти. А ти не міг би переслати мені її лікарняну одіж?

Гольм зітхнув:

— Як я вже казав, увесь одяг ми перевірили на місці, все, що можна випрати, — випрали. Не лишилося ані плямки, ні волосини.

— А чи не віддати все це в лабораторію, щоб там перевірили як слід?

— Харрі…

— Дякую, Бйорне. То я пожартував, маєш приголомшливого носюру. Їй-бо.

Була четверта, коли Харрі заїхав за Сестреням машиною Крипосу, котру дав йому Бельман. Вони поїхали у Державну лікарню й побалакали з лікарем Абелем. Харрі розтлумачив так, щоб Сестреня збагнула. Вона заплакала. Потім вони пішли глянути на батька, його перевели до іншої палати. Сестреня стискала батькову руку, знову й знову шепочучи його ім’я, мов намагаючись ласкою пробудити від сну.

Увійшов Сигурд Олтман, поклав руку Харрі на плече й сказав кілька втішливих слів.

Висадивши Сестреня біля її помешкання на Согнсванн, Харрі поїхав у центр. Він петляв вулицями з однобічним рухом, переритими вулицями, тупиками. Проминав райони повій, шопінгу, наркоманів і, лише завваживши місто під собою, усвідомив, що прямує до німецьких бункерів. Він зателефонував Ейстейну, той з’явився за двадцять хвилин, припаркував своє таксі біля автівки Харрі, трохи прочинив двері, поставив музику, підійшов і сів на кам’яний мур поруч з Харрі.

— Він у комі, — мовив Харрі. — Може, то й на краще. Палити маєш?

Вони сиділи й слухали «Transmission», яку виконував гурт «Joy Division». Ейстейну завжди подобалися виконавці, що померли замолоду.

— Прикро, що я не мав часу побалакати з ним, коли він захворів. — Ейстейн глибоко затягнувся.

— Ти й раніше цього не робив, скільки б часу не мав, — мовив Харрі.

— Твоя правда. У цьому моя втіха.

Харрі засміявся. Ейстейн глянув на нього скоса й усміхнувся, мов не знав, чи можна сміятися, коли батько стоїть на Божій дорозі.

— А зараз що збираєшся робити? — спитав Ейстейн. — Може, вип’ємо чарчину, раз таке діло… Я зателефоную Валянкові…

— Ні, — мовив Харрі твердо й загасив цигарку. — Працюватиму.

— Краще смерть і тління, ніж хильнути краплю, чи не так?

— Ти можеш поїхати до батька й сказати йому «бувай». Поки він ще дихає.

Ейстейн пощулився:

— Мені у лікарні якось не по собі. Та він же все одно нічого не чує, адже так?

— Я не його мав на увазі, Ейстейне.

Ейстейн примружився від диму:

— Харрі, якщо я й маю сяке-таке виховання, то це лише завдяки твоєму батькові. Ти ж знаєш. Мій батечко й гівна не вартий був. Поїду завтра.

— Радий за тебе.

Він спостерігав за чоловіком, який стояв над ним. Бачив, як ворушаться його губи, чув слова, але, мабуть, у голові йому щось понівечилось, і він не міг скласти з них хоч щось втішливе. Він збагнув лише одне: прийшла його година. Помста. Він повинен заплатити. І до певної міри це — полегшення.

Він сидів долі, притулившись спиною до великої округлої залізної пічки.

Руки вище ліктя були зв’язані лижними ременями й прикуті до пічки. Часом він блював, мабуть, через струс мозку. Кров уже не юшила, у тіло повернулася чутливість, але в очах досі паморочилося, туман то щільнішав, то розходився. Але сумнівів він не мав. Той самий голос. Голос привида.

— Невдовзі ти помреш, — прошепотів він. — Як і вона. Але тобі ще є за що боротися. Річ у тім, що ти сам обереш, як помирати. Прикро, та є лише два способи. Леопольдове яблуко….

Чоловік добув дірчасту металеву кулю з короткою металевою мотузкою, що звисала з отвору.

— Його вже спробувало троє дівчат. Щоправда, жодній воно не припало до смаку. Але ця смерть безболісна й швидка. І треба, щоб ти відповів лише на одненьке питання. Як? І хто ще знає? З ким ти співпрацював? Повір, краще яблуко, ніж інший спосіб. І ти, як людина розумна, певно, зрозумів, що інший спосіб — це…

Чоловік підвівся, повільно схрестив і знову розчепірив руки й широко посміхнувся. Тишу розітнув свистючий шепіт:

— Тут наче трохи прохолодно, як тобі?

І він почув скрипливий звук, а потому — тихе шипіння. Він витріщився на сірник. На непохитне жовте полум’я, що мало обриси тюльпана.

Розділ 55. Бірюза

Прийшов вечір — ясний, зоряний і пронизливо-холодний.

Харрі поставив машину на пагорбі неподалік будинку, адресу якого дізнався на станції Воксенколлен. Особняк вирізнявся навіть на цій вулиці, забудованій великими дорогими віллами. Він наче перенісся сюди з норвезьких народних казок: королівський замок з потьмянілих колод, з величезними стовпами на ґанку й порослим травою дахом. У дворі стояла ще одна будівля й щось на кшталт комори на стовпах у стилі діснеївських мультиків, у таких колись у селах зберігали продукти. Харрі сумнівався, що судновласник Андерс Галтунг не міг придбати собі місткий холодильник.

Харрі подзвонив у двері, зауважив камеру й назвався, коли жіночий голос попросив представитися. Він попростував до будинку гарно освітленою доріжкою, під ногами шурхотів гравій, ніби прагнучи знищити дещицю, яка ще лишилась від його підошов.

Жіночка середнього віку з бірюзовими очима й у фартусі зустріла його й провела у порожню вітальню. Вона зробила це з таким елегантним поєднанням гідності, зверхності й професійної привітності, що навіть коли вона покинула Харрі, спитавши: «Кави чи чаю?», він все одно не був певен, хто ж вона — фру Галтунг, прислуга чи те й друге в одній особі.

Коли європейські казки дісталися Норвегії, у країні не було ані королів, ані шляхти, тому у норвезьких версіях казок короля зображують у подобі заможного селянина в горностаєвій мантії. Саме у такій подобі постав перед очі Харрі Андерс Галтунг — натоптаний, привітний, трохи упрілий заможний селянин у плетеній норвезькій кофті. Потому, як вони з Харрі потиснули один одному руки, усмішка зійшла з його обличчя, змінившись доречнішим за таких обставин занепокоєним виразом.