Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда його.
– Хочете сказати… – почав несміливо.
– Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати. Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом споконвічної людської думки про її вище призначення. Але от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що приходить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завжди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто готує світлому загладу.
– Той, що зрадить його? – спитав я тихо.
– Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а всесвітня голова лишається, як була, дводушна…
Мені здалося, що в цій сутінній, нечупарній школі, в якій вікна було напівзакладено сухим листям і де пахло несвіжою одежею та кислим духом, починає з'являтися якесь світло. Я щось почав розуміти в тому, що відбувається навколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте здогадуватися не смів, але що непокоїло мене весь час. Я подумав: чи не безумець сидить переді мною, великий, засліплений силою власного мислення, – той, хто увірував у безперечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те, що людині чи й дано!
– А коли це не так? – спитав я.
– Коли не так, – озвався твердо Савич, – тоді я стверджу ваш страх: людина таки може бути настільки самотня, що стає наче трава!..
Здається, він утомився, сказавши мені так багато. Я ще мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені нитки. Знав: останнє слово ще не було сказано, але й цього багато. Мені клалося теж надпосильне завдання: розміркувати ці речі, але зараз я не повинен його лякати. Мені здалося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому бореться страх, що я його зраджу, але й він до болю в душі хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і подасть йому руку.
«Ти боїшся самотності чи не більше, як я», – подумалося мені, і це була, здається, правда.
Але я й сам хотів спочити. Боявся, що мій напружений мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що запалився переді мною.
– Обіцяв вам, що Тимофій заспіває, – сказав Стефан Савич, розслаблено відкинувшись до стіни. – Ходи-но до нас Тимофію, та й ви, хлопці.
На печі завовтузилося, і звідти почали один за одним злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє інших стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою, відміряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.
Тимофій співав псальму, тоненько й печально, і його чудові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок задзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого я і в світі не бачив, – схитнулась у мене в грудях велика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й напрочуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені очі, що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що душа мені стала прозора й тонка – спів упливав у неї гарячим потоком і пік мені серце. Після заспіву взяли голос й два інші хлопці, вторячи, і я дізнав враження, що мелодія розрослася, бо ті два голоси, як тіні, покірно й засумовано їй підкорялися. Тимофіїв же голос дзвенів десь угорі, як дзвенить жайворонок над стиглими нивами, линув вище й вище і знову заливався чисто й дзенькітливо. І я таки не стримав сліз, вони самі покотились мені по лиці, а хлопець, співаючи, вдивлявсь у мене темним, несвітським поглядом, і плакав піснею і всією постаттю своєю в той час, як мелодію знову покірно відтінили два нижчі голоси…
– Це вам віддяка від хлопців, пане канцеляристо, за ваші щедрі гостинці, – сказав м'яко й тихо, коли пісня закінчилася, Стефан Савич, його очі засвітилися при цьому любов'ю. – Ховайтесь на піч, хлопці, і грійтеся, бо не завжди в нас у школі буде стільки тепла.
Хлопці полізли на піч, а я втер очі.
– Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я його не часто посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і відставлять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж не хваліться: надто хирлявий він і не витримає північних холодів.
Я знав, про що йдеться: нещодавно в канцелярію прийшов гетьманський універсал: знову набирали хлопчиків у царську капелу.
– Що ж гадаєте з ним зробити? – спитав я.
– А те, що зробили б і ви, – сказав Савич, всміхаючись. – Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в нашу alma mater, antiquo modo.
Сонце стало на вечірньому прузі і зазирнуло раптом через горішні шибки в убогу хатину, добре її освітивши. Я побачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя Стефана Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим волоссям.
– Вже вечір, пане канцеляристо, – сказав дяк, – а нас з вами запрошено до В'юцки.
Засміявся тихо й подивився на мене лукаво. Я підтримав його сміх і зирнув на нього так само хитро: попри всі мудрування світові, є ще одна велика пристрасть, що рівняє розумного й дурного, бідного й багатого. Це те, що продовжує і творить життя на землі – любов. Однак, встаючи з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі, з якої виглядало вже сміливіше троє дитячих облич, і не подумати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді, часом не Тимофій?
7
– Ну, то що, пане дяче, – зустріла нас В'юцка, – радієте, що можете на дурничку поживитись?
– Радію, В'юцко, – відгукнувся Савич. – Бо одне діло просто поживитись, а друге – живитись, дивлячись у ваші очі.
В'юцка засміялася вдоволено.
– Старий ви вже, а ласі до очей!
– Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та й тілом не старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на обличчі, – він потріпав свою сиву бороду.
– Був би парубок, та порохно сиплеться, – трохи зажорстоко сказала В'юцка. –Вточити вам запіканки?
– Звісно, запіканки, В'юцко, – сказав я. В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.
– А ви не співаєте, пане канцеляристо? – спитав дяк.
– Люблю слухати, – сказав я.
– А я співатиму. Коли співаю, не
