Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Знову до нас, пане канцеляристе? – спитав неквапно. – Але в нас, здається, нікого не вбито.
– Чи мушу приїжджати, коли когось убито?
– А звісно, – сказав Кнуренко і сплюнув у багно. Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож заблищав до нього зубами і проїхав мимо – до мене ж повернулося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване рудуватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стовбичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою тільки тоді, коли зникну з його визору.
Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. Затоплений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося, що він на потворно коротких ногах.
Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину закладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зірчасті плями на стінах біля дверей – від того хата була начебто значена. Я під'їхав під самий ганок і зістрибнув із коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері. Вони розчинились із розпачливим рипом.
Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили нічого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: були то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До сутінку.
– Це ви, пане канцеляристе? – почув я з кутка голос Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому напрямку.
– Та вже ж, пане Стефане, – сказав я. – Привіз вам «Книжицю»…
Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки, за столом, і перелякано повитріщалися на мене.
– Сам бог вас привів, пане канцеляристо, – сказав дяк. – Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця з підтрубної криниці лиха того не гоїть…
– Купили б чогось пожитнішого, – сказав я весело.
– Коли ж бо купила нема! – зашкрябав у голові Стефан Савич. – Ідіть, хлопці, додому, – повернувся він до школярів.
Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, порозкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.
– Чи вам я сказав, чи не вам? – мовив уже голосніше. Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зирнув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромислом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби: дивно, що вона мене уздріла. «Чи не ти це. Жінко з цвіту?» – мимохіть подумав.
– Щось цікаве побачили? – спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.
– Що з вами, пане Власе? І – вигукнув я. – Так постаріли за півтора місяця!
– Спрага мене мучить, пане канцеляристе, – сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. – Непогамовна спрага!..
3
І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.
– Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? – спитав дяк. – А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.
Я поставив супроти Савича цікаві очі.
– Бо кінця тоді не дошукалися, – сказав Стефан.
– Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.
– Маю на увазі причину, – сказав з легенькою всмішкою Савич. – А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.
– Чи всі історії ясні? – мовив я. – Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…
Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:
– Маєте таке велике урядове старання?
– Не про старання тут ідеться, – поморщився я. – Лишаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене навідують. Про життя і світ, про існування наше й буття…
– Існуємо, бо мусимо, – сказав Савич.
– Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче, все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й будуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно, пане дяче: махне птах крилом – і ми тільки грудка землі? Що воно, пане дяче, – ми грудка землі, а світ, як був, так і залишається!
– Ви забули про казку, – мовив спокійно Стефан Савич. – Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе…
– Високе? – вигукнув розпачливо я. – Що високе побачили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прізвища його не взнав!
– Високе в нашій душі, – якось ліниво відказав Савич. Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чобота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.
– То чи ж те високе має губитися навік, чи якось проливається у світ? – спитав я.
– Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які, в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте добро.
– Дивне говорите, пане дяче!..
– Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.
– Ви філософ, пане дяче!
– А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, – він засміявся легковажно і підморгнув мені.
І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей дивний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збагненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, подумалося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.
Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім мало, а більше дрімав. «Щось таки дивне заховане в тобі, пане дяче», – подумав я.
– Як там В'юцка Безкровна? – спитав.
– Та В'юцка – бестія, – тихо засміявся Савич. – Вона
