Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Що ж вас у тому цікавить? – спитав досить сухо дяк.

– Чи може людина бути настільки самотня, що стає наче трава? – спитав я гаряче. – Невже людина – як комаха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи вирвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

– Може бути й так, – відказав помірно дяк.

– Оце я й хотів довідатися… Чи є така міра самотності?

– Такої міри нема, – сказав дяк. – Хіба не відчуваєте: він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій тривозі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих людей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його тут, а може, ще в якихось людях…

– Оці слова я й хотів від вас почути, – сказав я зворушено. – І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запитаюся?

– Коли це не урядовий інтерес. – Мені здалося, що Стефан Савич усміхнувся за спиною.

– Звісно, не урядовий, – мовив швидко я. – Ота історія про Петра-Юстина з вашої «Книжиці», що воно таке, пане дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

– Казка, пане канцеляристе, – сказав після паузи. – Хіба ви того не розібрали?

– Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки пристосована до нашого життя.

– То що ж ви хочете запитати?

– Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозвучав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу, і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його до стовпця.

– Щось негаразд у вас запитався, пане дяче? – мовив, коли Савич повернувся до мене лицем.

– Чому негаразд, – відповів дяк з усмішкою. – Бачите, пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія. Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього, як його?

– Гайдученка.

– Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшукав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання. По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з великими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевішеними через плече.

– Що виходив, Тимофію? – спитав у нього дяк.

– Півхлібини, пане дяче, – відказав тонко і трохи жалібно хлопець.

– Це один із моїх сиріт, – сказав Савич, помітивши, що я пильно приглядаюсь до хлопця. – Оцим півхлібом і можу вас угостити, пане канцеляристо.

– Лишіть його собі й вашим сиротам, – сказав я, видобуваючи гаман. – У кого тут можна купити доброї їжі?

– У Лук'яна Поповича, – радісно обізвався хлопчик.

– То біжи до Лук'яна, – сказав я. – Купиш мішечок пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче, сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:

– Стривай, а чи донесеш усе?

– Донесу, – весело відгукнувся хлопчик. – Порожні торби мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ганку, тримаючи в руках півхлібини, в його очах стояли сльози.

– Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю годину, – сказав він розчулено. – А цей хлопчик – найкращий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хіба б камінь не розчулився.

– Одначе торби його не завжди повні.

– Та-от не завжди, – сказав дяк і повів мене у школу. Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

– Давно ми не палили вогню, – сказав Савич, мов вибачаючись. – Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба варити.

Він махнув рукою і засміявся.

6

Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в блискучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст, були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зляканих очей.

– Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до В'юцки, – говорив Савич. – Я довго розмірковував про світ та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не кожен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канцеляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчувають однаково. Однакові мають радощі й однакові болячки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмирають. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви почали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляристо, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній поселилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідомити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канцеляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозуміти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї людська всесвітня і позачасова подібність.

– Думаю про щось таке теж, – сказав я, і собі запалюючись. – Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні поміж себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу припадає не один двійник, а є їх десятки.

– Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоловіка, – сказав Савич. – Не треба розуміти це по-простацькому. Історія про Адама – це символ, пане канцеляристо. Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину, а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дурна. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її позбавлено однодушності, а наділено двома душами, між якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка великими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив. Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще багато часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.

– І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляристо, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у