Штани з Гондурасу - Євген Дудар
Робінзон не витримує. Затискає п’ястуки, наступає на ханигу.
— Слухай, талант, ану, рви звідсіля…
Ханига задкує.
— Ти що, борода? Що ти очима блимаєш, як фонарями? Я тобі діло предлагаю. Мішок алебастру і бідон білил мається. Віддаю за безцінь…
Галапочка зупинився, з цікавістю розглядає ханигу. Спокійно:
— Ні алебастр, ні білила мені не потрібні.
— Чудик! Так збудеш. Будеш ремонтувать комусь квартиру. Знаєш, як на білила кидаються? Ну от, бачу, в тебе очі погасли. Значить, діло буде… А ти, брат, псих. Як отой твій го-ох! — показує на чорта і робить на голові з пальців роги. — Я вже думав, по башці чимось хряпнеш. — Знову розглядає еіскіз на етюднику. — А в тебе, брат, получається… Слиш, ізобрази мене. Партрет. Підпиши: так, мол, і так. Роботяга. Норми перегибає. П’ятьорку дам. Як за цвєтноє фото…
— Слухай, ти, ану звідсіля, поки я тебе не «ізобразив»!
Ханига задкує.
— Ти брось угрожати. Я тоже коє-шо могу. Інтелекта з себе корчить. Бороду надів…
Робінзон підходить ближче, бере ханигу за комір. Ханига кричить:
— Ти брось рвать мені одежу! Я не буду через вас, психів, щодня купувати рубаху. Брось, чуєш? Ти що руки піднімаєш на робочий клас?
— Тріска ти від робочого класу… Стружка…
Галапочка випхав ханигу за двері, зачинив їх. Той знову відчинив.
— Я тобі покажу, солоха ти бородата. Я на тебе накатаю скаргу, що ти халтуриш. Чортів продаєш, а налог не платиш.
Галапочка ступив до дверей. Ханига зачинив їх. Із-за дверей ще долинають його погрози:
— Я тобі покажу! Я тебе, бегемота бородатого, посаджу за решотку…
«Посади, посади», — говорить сам до себе Галапочка. І зачиняє двері на защіпку.
Підійшов до кореневища. Орудує різцем:
— Ах ти, порося. Увірветься отаке брудне в чужу душу, наплює і порохкає… Ізобрази його…
Чути стукіт у двері. Галапочка не підходить.
Стукають сильніше. Робінзон взяв баночку з-під майонезу, набрав туди води, кинув фарби, розколотив, йде до дверей:
— Зараз я тебе ізображу…
Стукіт повторюється.
Робінзон обережно знімає защіпку, раптом відчиняє двері і виплескує у щілину каламутну рідину. За дверима чути тривожний дівочий крик:
— Ай! Що ти робиш?!
Галапочка відчинив двері. Перед ним стоїть Крузя. Каламутна рідина стікає їй по щоках. Біла кофта в брудних плямах.
Робінзон здивовано витріщився:
— Крузя? Вибач, я не хотів… Тут один п'яний вривався, то я думав…
Крузя витирає хустинкою кофту, обурюється:
— Отак зустрів… Вчора тільки купила кофту…
Галапочка розгублений.
— Не хотів я… Не знав… Ти заходь…
— Дякую! А я думала, з порога повернеш.
Крузя проходить у майстерню. Галапочка прибирає зі стільця банки, фарби, шматки картону. Витирає стілець ганчіркою.
— Сідай.
Крузя холодно:
— Дякую! Я не надовго.
Галапочка відчув холодний тон Крузі.
— Надовго чи не надовго. У такій кофті не підеш на вулицю… Що люди подумають?
Крузя єхидно посміхається:
— Чому? Ти ж сам казав: «Мені наплювати, що люди подумають…»
— Слухай, давай не будемо з цього починати розмову. Де ти пропадала цілий місяць?
— Там, де завжди. Адресу я не змінила. Якби хотів, міг би знайти…
— Знаєш, я не шукаю тих, хто кидає мене в скрутну хвилину.
— Виходить, я даремно сюди йшла?
— Залежить від того, чого ти йшла.
— Я думала, ти будеш радий моєму приходові.
— А я радий.
— Не відчуваю.
— Скинь із себе пелену самозакоханості. Пуста гордість завжди перешкоджала реальному сприйманню речей та відчуттів.
— Ти так холодно і так жорстоко говориш… Пройшов всього-на-всього місяць, як ми подали заяву до загсу.
— І той місяць я не знав, чи я солом’яний вдівець, чи синя борода.
— Ти міг знати. Та не хотів. Ти зрадів, що знайшовся твій Дракон, і на радощах забув про мене.
— Ревнуєш мене до коня?
— Ні, просто жінки люблять, коли їм більше приділяють уваги.
— У цьому наша фатальна помилка. Якби я менше приділяв тобі уваги, ти так самовпевнено не крутонула б тоді.
— І тепер ти вирішив…
— Я ще нічого не вирішував. Вирішимо удвох.
— З чого ж почнемо?
— З вибачення.
— Хто у кого має просити вибачення?
— Подумай.
— Виходить, що я. Тоді прошу вибачення!
— Будь ласка!
— А що далі?
— Далі? Мені набрид отой дипломатичний тон. Так що давай будемо міняти тональність. — Підійшов до Крузі, дивиться їй в очі: — Ну й характер, я тобі скажу.
— Твій не кращий. Яке їхало, такого здибало…
Робінзон рвучко обняв Крузю, та припала до нього.
Відчиняються двері в майстерню. У них з’являється той самий ханига. В одній руці пляшка вермута, в другій — закуска.
— Ти, борода, ізвіні!..
