Код да Вінчі - Ден Браун

Він там.

Сайлас чітко пам’ятав наказ Учителя: «Зайди до Шато Віллет, Забери камінь. Ніхто не повинен постраждати».

Ленґдон та інші чомусь тепер перейшли до іншої кімнати, вимкнувши в кабінеті світло. Наче звір, що чатує на здобич, Сайлас підкрався до скляних дверей. Виявилось, що вони не замкнені. Він зайшов досередини і безшумно причинив двері за собою. Із сусідньої кімнати долинали приглушені голоси. Сайлас витяг із кишені пістолет, зняв його із запобіжника і повільно рушив коридором.

Лейтенант Колле стояв сам на початку під’їзної алеї до Шато Віллет і дивився на величезний будинок. Вдалині від людей. Темно. Ідеальна схованка. Колле спостерігав, як шестеро його агентів безшумно розтягаються вздовж огорожі. Вони могли б перелізти через неї й оточити будинок за лічені хвилини. Ленґдон просто не міг знайти кращого місця, щоб люди Колле заскочили його зненацька й заарештували.

Колле вже збирався було сам зателефонувати Фашеві, як його мобільник нарешті задзвонив.

Фаш, схоже, був зовсім не в захваті від останніх новин.

— Чому ніхто мені не сказав, що ми маємо наводку на Ленґдона?

— Ви тоді розмовляли по телефону і...

— Де саме ви перебуваєте, лейтенанте?

Колле назвав йому адресу.

— Маєток належить громадянинові Британії на ім’я Тібінґ. Ленґдон проїхав немалу відстань, щоб дістатися сюди. Фургон стоїть усередині, за брамою, і не видно жодних слідів зламу. Тож дуже ймовірно, що Ленґдон знайомий із власником маєтку.

— Я вже виїжджаю, — сказав Фаш. — Без мене — ані кроку. Я займусь цим особисто.

Колле остовпів.

— Але, капітане, ви приїдете лише за двадцять хвилин! Треба діяти негайно. Я його вистежив. Зі мною вісім людей. Чотири мають гвинтівки, решта — пістолети.

— Чекайте на мене.

— Капітане, а що, як Ленґдон тримає там заручника? Що, як він помітить нас і вирішить утекти пішки? Треба брати його просто зараз! Мої люди зайняли позиції й готові до операції.

— Лейтенанте Колле, ви зачекаєте на мене і не вдаватиметеся до жодних дій. Це наказ. — Із цими словами Фаш відімкнувся.

Приголомшений, Колле сховав мобільник. «Якого дідька Фаш змушує мене чекати?» Утім, Колле знав відповідь. Фаш славився не тільки інтуїцією, а й величезним честолюбством. Фаш хоче, щоб усі лаври дісталися йому. Показавши обличчя американця на всіх телеканалах, Фаш тепер хотів бути впевненим, що і його обличчя показуватимуть не менше. Завдання Колле — просто тримати облогу, доки з’явиться бос і успішно завершить таку складну справу.

Колле чекав, і за якийсь час йому спало на думку ще одне можливе пояснення. У правоохоронних органах з арештом утікача зволікали лише в тому разі, якщо з’являвся сумнів щодо його вини. Може, Фаш уже не впевнений, що Ленґдон винний у вбивстві? Така думка лякала. Капітан Фаш сьогодні пішов на чималий ризик, щоб заарештувати Роберта Ленґдона: удався до таємного спостереження, задіяв Інтерпол, а тепер ще й телебачення. Навіть знаменитий Безу Фаш не переживе скандалу, який спалахне, коли виявиться, що він марно зганьбив ім’я видатного американця, розтрубивши по всіх французьких телеканалах, що той — убивця.

Якщо Фаш тепер зрозумів, що помилився, то цілком очевидно, чому він наказав Колле чекати. Останнє, чого не вистачало Фашеві, — це щоб Колле штурмував приватний маєток невинного британця і погрожував Ленґдонові зброєю.

До того ж, думав Колле, якщо Ленґдон невинний, то це пояснює один із найбільших парадоксів цієї справи — чому Софі Неве, онука убитого, допомогла підозрюваному втекти. Це мало б сенс, лише якби Софі твердо знала, що Ленґдона звинувачують помилково, Фаш же висунув усі можливі пояснення такого дивного вчинку Софі — навіть те, що вона, як єдина спадкоємиця Соньєра, умовила свого таємного коханця Роберта Ленґдона вбити Соньєра, щоб швидше заволодіти спадком. А Соньєр міг це запідозрити і тому залишив поліції повідомлення: «P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона». Але Колле в цю версію не вірив. Софі Неве мала надто твердий характер, щоб вплутатися в таку гидку історію.

— Лейтенанте! — до нього біг один із агентів. — Ми знайшли якесь авто.

Колле пішов за агентом. Приблизно за п’ятдесят ярдів від брами той показав на протилежний бік дороги. Там за кущами стояло чорне «ауді». Помітити його було майже неможливо. На ньому був знак, який свідчив, що це авто взяли напрокат. Колле торкнувся капота. Ще теплий. Навіть гарячий.

— Мабуть, на цьому авті Ленґдон і приїхав сюди, — припустив Колле. — Подзвоніть до компанії, якій воно належить. Поцікавтесь, чи його не викрали.

— Слухаюсь, капітане.

Інший агент знаком підкликав Колле до огорожі.

— Лейтенанте, гляньте-но сюди. — Він дав йому бінокль нічного бачення. — Он на ті зарості нагорі під’їзної алеї.

Колле спрямував бінокль на вершину пагорба і підкрутив регулятори. Поступово зеленуваті обриси набули чіткості. Він навів бінокль на кінець під’їзної алеї і нарешті побачив зарості, про які казав агент. Дивина та й годі! Там, прихований за вічнозеленими деревами, стояв броньований фургон. Ідентичний із тим, який Колле кілька годин тому випустив із Депозитарного банку Цюриха. Колле молив Бога, щоб це було просто збігом, хоч насправді знав, що таких збігів не буває.

— Тепер зрозуміло, — сказав агент, — як Ленґдон і Неве вийшли з банку.

Колле не міг вимовити ані слова. Він згадав водія броньовика, якого спинив на виїзді з банку. «Ролекс» у нього на зап’ястку. Те, як він рвався їхати. «А я так і не перевірив, що в нього у фургоні».

Наступної миті Колле збагнув, що, очевидно, хтось у банку збрехав поліції про те, що Ленґдон і Софі вже пішли, а тоді допоміг їм утекти. Але хто? І навіщо? Колле подумав: може, це причина того, що