Код да Вінчі - Ден Браун

Їй стало моторошно.

Царська кров.

Неймовірно.

Принцеса Софі.

— Сер Лі! — з динаміка на стіні почувся голос слуги, і Софі здригнулась. — Чи не могли б ви на секунду зайти до мене на кухню?

Тібінґ насупився. Він підійшов до переговорного пристрою і натиснув кнопку.

— Ремі, ти ж знаєш, що я зайнятий з гостями. Якщо нам ще щось буде потрібно з кухні, ми візьмемо самі. На сьогодні ти вільний. Дякую і добраніч.

— Тільки одне слово, господарю, перш ніж я піду спати, якщо ваша ласка.

Тібінґ щось пробурчав і натиснув кнопку.

— Кажи, тільки швидко.

— Це домашня справа, господарю, навряд чи варто обтяжувати нею гостей.

Тібінґ не міг повірити.

— І що, це не може почекати до ранку?

— Ні, господарю. Це питання не потерпить ані хвилини.

Тібінґ театрально закотив очі, а тоді винувато подивився на Ленґдона й Софі.

— Іноді я не розумію, хто тут у кого на службі. — Він знову натиснув кнопку. — Зараз прийду, Ремі. Принести тобі щось?

— Тільки свободу від утисків, господарю.

— Ремі, ти усвідомлюєш, що єдина причина, чому я тебе й досі тримаю, це твої біфштекси з перцем?

— Як вважаєте, господарю. Вам видніше.

Принцеса Софі.

Софі слухала, як затихає в коридорі стукіт милиць Тібінґа, і намагалась осягнути все, щойно почуте. Не в силах вимовити ні слова, вона безпорадно подивилась на Ленґдона. Але той уже заперечно хитав головою, наче прочитав її думки.

— Ні, Софі, — прошепотів він зі співчуттям в очах. — Мені теж це спало на думку, коли я зрозумів, що твій дідусь належав до Пріорату Сіону, і ти сказала, що він хотів відкрити тобі якусь таємницю про твою родину. Але це неможливо. — Ленґдон на мить замовк. — Прізвище Соньєр не має нічого спільного з Меровінґами.

Софі не знала, що вона відчуває: полегшення чи розчарування. Трохи раніше Ленґдон чомусь запитав її — так, між іншим, — про дівоче прізвище її матері. Вона відповіла — Шовель. Тепер суть цього запитання стала їй зрозуміла.

— А Шовель? — з надією запитала Софі.

Він знову похитав головою.

— Мені шкода. Я знаю, це б тобі дещо прояснило. Але сьогодні є лише дві лінії прямих нащадків Меровінґів. Їхні прізвища — Плантар і Сен-Клер. Обидві родини живуть десь непомітно, мабуть, під захистом Пріорату.

Софі подумки повторила ці прізвища, а тоді похитала головою. У її родині не було ані Плантарів, ані Сен-Клерів. Раптом вона відчула смертельну втому. Було очевидно, що вона ані на крок не наблизилась до розуміння того, яку правду хотів їй відкрити дідусь. Тепер Софі думала, що краще б дідусь узагалі не згадував її родини. Він лише роз’ятрив старі рани. «Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться». Вона згадала маму, як та співала їй колискові, батька, що возив її на плечах, і бабусю з молодшим братиком, що усміхались їй люблячими зеленими очима. Усе це в неї вкрадено. Залишився тільки дідусь.

«А тепер і його не стало. Я зовсім сама».

Софі мимоволі знову повернулася до «Таємної вечері» і задивилась на довге руде волосся Марії Магдалини і її спокійні очі. Щось у виразі її обличчя натякало на втрату коханої людини. Софі це відчула.

— Роберте! — тихо покликала вона.

Він підійшов до неї.

— Лі сказав, що історія Ґрааля всюди навколо нас. Але я сьогодні почула її вперше.

Ленґдон хотів було покласти їй руку на плече, щоб утішити, але втримався.

— Ти чула її історію, Софі, й раніше. Усі її чули. Ми просто цього не усвідомлюємо.

— Не розумію.

— Історія Ґрааля всюди/але вона прихована. Коли Церква зробила Марію Магдалину повією і заборонила всім говорити про неї, її історію доводилося передавати таємно... за допомогою метафор і символів.

— Так, звичайно. Через мистецтво.

Ленґдон показав на «Таємну вечерю».

— Ось чудовий приклад. Деякі із найвідоміших сьогодні творів мистецтва, літератури і музики потайки говорять про історію Марії Магдалини й Ісуса.

Ленґдбн розповів щ про твори да Вінчі, Боттічеллі, Пуссена, Берніні, Моцарта і Віктора Гюґо, що нашіптують про відродження священної жіночності. Давні легенди про сера Ґавейна і Зеленого рицаря, короля Артура і Сплячу красуню — це все алегорії на Ґрааль. «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюґо і «Чарівна флейта» Моцарта рясніють масонськими символами і таємницями Святого Ґрааля.

— Варто лише розплющити очі, — сказав Ленґдон, — і ти побачиш, що Ґрааль усюди. Картини. Музика. Книжки. Навіть у мультфільмах, телепередачах і популярних кінострічках.

Ленґдон показав свій годинник із Мікі-Маусом і розповів, що Волт Дісней уважав справою життя передати історію Ґрааля наступним поколінням. За це його навіть прозвали «сучасним Леонардо да Вінчі». І справді — обидва ці чоловіки набагато випередили свій час, були талановитими митцями, членами таємних товариств і, як достеменно відомо, великими жартівниками. Волт Дісней, як і Леонардо, любив вплітати у свої твори приховані натяки і символи. Для досвідченого символога будь-який із ранніх фільмів Диснея — це прірва алюзій і метафор.

Більшість прихованих натяків Діснея стосувалися релігії, поганських міфів та історій про повалену богиню. Не випадково Дісней екранізував такі казки, як «Попелюшка», «Спляча красуня» та «Білосніжка», — у них усіх ішлося про пригноблення священної жіночності. Не потрібно