Код да Вінчі - Ден Браун
Попри серйозний імідж фірми, на кіностудії Діснея працювало немало жартівників, і вони розважалися тим, що вставляли у фільми приховані символи. Ленґдон ніколи не забуде, як один із його студентів якось приніс на лекцію компакт-диск із «Королем Левом». Однієї миті під час перегляду він натиснув на паузу, і всі чітко побачили на екрані слово «SEX», утворене з порошинок в Сімбо над головою. І хоч Ленґдон підозрював, що це, мабуть, просто витівка якогось художника-мультиплікатора, а не висока алюзія на поклоніння поганців перед людською сексуальністю, це не похитнуло його захоплення Діснеєм, фільми якого рясніли цікавими символами. Приміром, у «Русалочці» вигадливо переплелися духовні символи, які так чітко вказували на богиню, що це не могло бути випадковістю.
Переглядаючи «Русалочку» вперше, Ленґдон ледь не скрикнув, коли помітив у підводній оселі Аріель картину «Магдалина, що кається» художника сімнадцятого століття Джорджа де ла Тура, яка вшановує збезчещену Марію Магдалину. Що й казати, відповідна декорація, тим паче, що весь фільм виявився дев’яностохвилинним колажем відвертих символічних посилань на згублену святість Ісіди, Єви, богині риб і, знову ж таки, Марії Магдалини. Ім’я русалочки Аріель тісно пов’язане зі священною жіночністю, а в книзі пророка Ісаї воно є синонімом до «священного міста в облозі». Довге руде волосся русалочки, звісно, теж не збіг.
У коридорі застукотіли милиці Тібінґа, пересувався він якось незвично швидко. Коли він з’явився в дверях, обличчя його було суворе.
— Вам доведеться все пояснити, Роберте, — холодно мовив він. — Ви не були зі мною щирий.
Розділ 62— Мене підставили, Лі, — сказав Ленґдон, намагаючись залишатись спокійним. — Ви ж мене знаєте. Я не здатний нікого убити.
Тон Тібінґа не пом’якшав.
— Роберте, вас показують по телебаченню. Ви що, чорт забирай, не знали, що вас розшукує поліція?
— Знав.
— То ви зловживали моєю довірою. Я просто вражений: як ви посміли прийти сюди і заговорювати мені зуби всіма цими розмовами про Ґрааль, і все лише заради того, щоб сховатися в моєму будинку!
— Але я нікого не вбивав.
— Жака Соньєра убито, і поліція звинувачує вас. — Тібінґ спохмурнів. — Такий видатний мистецтвознавець...
— Господарю! — за спиною Тібінґа з’явився слуга, він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. — Дозвольте, я їх випроваджу?
— Я сам упораюсь. — Тібінґ прошкутильгав через кабінет і розчинив настіж широкі скляні двері, що виходили на галявинку обіч будинку. — Будь ласка, знайдіть своє авто і їдьте звідси.
Софі не рушила з місця.
— Ми маємо інформацію про clef de voûte: Наріжний камінь Пріорату.
Тібінґ уважно подивився на неї і презирливо фиркнув.
— Хитра приманка. Роберт знає, як я його шукав.
— Вона каже правду, — мовив Ленґдон. — Саме тому ми й приїхали до вас. Щоб поговорити про наріжний камінь.
Слуга не витримав і втрутився.
— Забирайтеся, або я викличу поліцію.
— Лі, — шепнув Ленґдон, — ми знаємо, де він.
Рішучість Тібінґа, схоже, похитнулась.
Ремі рушив до них із грізним виглядом.
— Геть! Або я силою...
— Ремі! — прикрикнув Тібінґ на свого слугу. — Вийди, будь ласка, на хвилинку.
Лакей від подиву аж роззявив рот.
— Господарю! Я не можу. Ці люди...
— Я сам дам раду. — Тібінґ показав на двері.
На мить запала тиша. Ремі поплівся до коридору, наче побитий пес.
Із відчинених дверей тягнуло нічною прохолодою. Тібінґ повернувся до Софі й Ленґдона, обличчя в нього й досі було насторожене.
— Дай Боже, щоб я не каявся. І що ж ви знаєте про наріжний камінь?
Сайлас, що ховався в густих кущах під вікнами кабінету Тібінґа, стискав у руці пістолет і пильно стежив крізь скляні двері за всім, що відбувалося всередині. Кілька хвилин тому він обійшов будинок і бачив, як Ленґдон розмовляє з цією жінкою у просторому кабінеті. Не встиг він рушити з місця, як до них приєднався якийсь чоловік на милицях. Він накричав на Ленґдона, відчинив настіж двері і наказав гостям забиратися геть. Тоді жінка згадала наріжний камінь, і все змінилося. Крик перейшов на шепіт. Пристрасті вляглися. А скляні двері поспіхом зачинили.
Причаївшись у затінку кущів, Сайлас вдивлявся крізь скляні двері. Наріжний камінь десь у будинку. Сайлас це відчував.
Не виходячи з тіні, він підібрався ближче до дверей, намагаючись почути, про що говорять ці люди. Він дасть їм п’ять хвилин. Якщо за цей час вони не викажуть, де сховали камінь, то Сайласові доведеться увійти і змусити їх зізнатися силою.
Ленґдон відчував, яке величезне враження справила на господаря їхня розповідь.
— Великий магістр? — Тібінґ мало не задихнувся. — Жак Соньєр?
Софі кивнула, бачачи, наскільки той приголомшений.
— Але звідки ви знаєте?
— Жак Соньєр був моїм дідусем.
Тібінґ відсахнувся на своїх милицях і швидко глянув на Ленґдона. Той кивнув. Тібінґ знову звернувся до Софі:
— Міс Неве, я вражений. Якщо це правда, то я щиро вам співчуваю. Мушу зізнатися, для свого наукового дослідження я склав перелік парижан, які, на мою думку, могли б належати до Пріорату Сіону. Жак Соньєр був у цьому переліку поряд із багатьма іншими. Але щоб великий магістр, як ви
