Код да Вінчі - Ден Браун

ці чоловіки під костюмами-трійками носять паски-волосяниці. Однак це звинувачення виявилось помилковим. Троє бізнесменів, як багато інших членів «Опус Деї», мали вищий статус в організації і взагалі не займалися самобичуванням. Це були щирі католики, турботливі батьки і віддані члени громади. Тож і не дивно, що їхні релігійні погляди висвітлювались у статті дуже коротко, а основна увага приділялась незвичній традиції більш ревних членів цієї секти... таких, як оцей монах, що лежав на підлозі перед Ленґдоном.

Тібінґ уважно розглядав закривавлений пасок.

— Але чого б це «Опус Деї» почало шукати Святий Ґрааль?

Ленґдон ще не зовсім отямився і тому нічого не відповів.

— Роберте, — звернулась Софі, підійшовши до дерев'яної скриньки, — що це? — Вона тримала в руці маленьку троянді яку він відірвав від кришки.

— Вона закривала текст на скриньці. Думаю, цей текст допоможе нам відкрити криптекс.

Не встигли Софі й Тібінґ якось зреагувати на це повідомлення, як десь зовсім близько завили поліцейські сирени, біля підніжжя пагорба з’явилося ціле море синіх вогників, і вони поповзли звивистою алеєю до будинку.

Тібінґ наморщив чоло.

— Друзі, здається, ми мусимо щось вирішувати. І якнайшвидше!

Розділ 66

Вибивши парадні двері, Колле з агентами зі зброєю наготові ввірвалися до будинку сера Лі Тібінґа. Поліцейські розсипалися по першому поверсі, обшукуючи всі кімнати. На підлозі у вітальні виявили дірку від кулі, сліди боротьби, плями крові, якийсь дивний шкіряний пасок із шипами і частково використаний моток скотчу. І ніде ні душі.

Колле вже хотів було розділити агентів на дві групи, щоб обшукати льох і територію за будинком, як раптом почув на другому поверсі голоси.

— Вони нагорі!

Колле та його люди вибігли широкими сходами нагору і кинулись оглядати кімнату за кімнатою на другому поверсі величезного особняка, залишаючи позаду темні спальні та коридори й пересуваючись туди, звідки долинали голоси. Здавалося, звук виходить зі спальні в самому кінці довжелезного коридору. Агенти повільно йшли туди, відрізаючи всі можливі шляхи до втечі.

Коли вони наблизилися до останньої спальні, Колле побачив, що її двері відчинені настіж. Голоси враз змовкли, а замість них щось загуркотіло, наче двигун.

Колле підняв пістолет і дав іншим знак. Обережно простягнув руку за дверну раму і налапав умикач. Тоді різко ввімкнув світло і з криком: «Стояти! Поліція!» — увірвався разом з іншими агентами до кімнати, цілячись у... ніщо.

Кімната була порожня. Ані живої душі.

Гуркіт автомобільного двигуна долинав із чорної електронної панелі на стіні поряд із ліжком. Такі панелі були розвішані по всьому будинку. Своєрідна переговорна система. Він підбіг до стіни. На панелі було з півдюжини кнопок із написами: .

КАБІНЕТ... КУХНЯ... ПРАЛЬНЯ... ЛЬОХ...

«То звідки ж, чорт забирай, чути авто?»

СПАЛЬНЯ ГОСПОДАРЯ... СОЛЯРІЙ... СТАЙНЯ...

БІБЛІОТЕКА...

Стайня! За мить Колле був унизу і біг до задніх дверей будинку, прихопивши дорогою одного з агентів. Удвох вони перетнули галявинку за будинком і, захекавшись, зупинились на порозі старої сірої стайні. Вони ще не ввійшли, як Колле почув гуркіт автомобільного двигуна, що наче затихав удалині. Він вихопив зброю, увірвався досередини й увімкнув світло.

Правий бік стайні нагадував примітивну майстерню — газонокосарки, автомобільні інструменти, садовий інвентар. Неподалік на стіні висіла знайома панель переговорної системи. Одна кнопка була натиснута.

КІМНАТА ДЛЯ ГОСТЕЙ II

Колле відвернувся. Він аж кипів від люті. «Вони заманили нас нагору за допомогою переговорної системи!» З іншого боку стайні тягнувся довгий ряд стійл. Але коней тут не було і сліду. Очевидно, власник надавав перевагу іншому видові кінської сили: стійла були перетворені на величезний гараж. Колекція автомобілів вражала — чорний «феррарі», новесенький блискучий «роллс-ройс», антикварний спортивний «астон-мартін», класичний «Порше-356».

Останній бокс був порожній.

Колле підійшов ближче і побачив на підлозі сліди мастила. Вони не виїдуть за територію маєтку. На брамі залишились чергувати два патрульні авта саме на такий випадок.

— Лейтенанте! — агент показав у кінець гаража.

Задні двері стайні були настіж розчинені. Вони виходили на темний болотистий схил, що зникав у темряві ночі. Колле підбіг до цих дверей, намагаючись щось побачити в пітьмі. Але розгледів лише невиразні обриси лісу вдалині. Жодних фар. Цю лісисту долину напевно перетинають десятки сільських доріг і мисливських стежок, але Колле був переконаний, що втікачі нізащо не дістануться до лісу.

— Скажіть агентам, хай там пошукають. Вони, мабуть, загрузли десь неподалік. Ці модні спортивні авта по такій землі не їздять.

— Дивіться, лейтенанте. — Агент показав на ключі, що висіли на дерев’яних гачках. Над ними були таблички з уже відомими назвами:

«ДАЙМЛЕР»... «РОЛЛС-РОЙС»... «АСТОН-МАРТІН»... «ПОРШЕ»...

На останньому гачку не було нічого.

Коли Колле прочитав назву авта над ним, то зрозумів, що справи кепські.

Розділ 67

«Рейндж-ровер» кольору «чорний металік» був повноприводний, мав стандартну коробку передач, потужні поліпропіленові фари, удосконалену освітлювальну арматуру і кермо справа.

Ленґдон був радий, що не він керував автом.

Слуга Тібінґа Ремі, виконуючи накази господаря, вміло вів важкий джип залитими місячним сяйвом полями, що простягалися за Шато Віллет. Не вмикаючи фар, він перетнув відкритий пагорб і тепер спускався довгим схилом, дедалі більше віддаляючись від маєтку. Схоже, він прямував до зубчастої кромки лісу, що виднілася вдалині.

Ленґдон сидів поряд із водієм і тримав на колінах криптекс. Обіличчям він повернувся до Тібінґа й Софі, що розташувалися ззаду.

— Як голова, Роберте?