Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Задоволений собою, Ян глипнув на годинника. Майже дванадцята!
Тепер залишалося зробити оте, домовлене з Алексом — піти до чоловічої вбиральні, і звідти, відчинивши кватирку, кинути Мак-Міллану згорнуті щільною руркою аркуші.
Швед уже стояв там, унизу, знічев’я димлячи цигаркою.
Флемінг озирнувся — у вбиральні нікого. Виліз на підвіконня, помахав Алексу рукою, щоб той підійшов ближче; шарпнув ручку квартирки. Рама задрижала, але піддалася. Згорнуті й закріплені шпилькою для краватки аркуші приземлився просто Шведові на долоні.
Марко миттю заховав їх до кишені, кивнувши головою Флемінгу на прощання.
— Алексе… — гукнув Ян достатньо тихо, але так, аби Марко його почув: — Їм відомо, що вас сьогодні не було на засіданні. Вони пасуть усіх нас…
— Думаєте, я того не знаю? — усміхнувся Швед, салютуючи йому рукою.
— Будьте обережний… — знову гукнув Флемінг навздогін. — А у разі чого одразу вимагайте присутності нашого консула!
— Добре, Яне… Так і зроблю.
Марко додав кроку і скоро завернув за ріг будівлі.
— Щасти тобі, друже! — проказав Флемінг, затуляючи вікно й аж здивувався своїй раптовій сентиментальності. За час, проведений зі Шведом у Харбіні, він і справді наче поріднився з ним. — Щасти тобі… — повторив і пішов до зали суду. Перерва скінчилася…
* * *
Кращого кур’єра, ніж Швед, Флемінгові було годі шукати. Марко озирнувся навколо — за ним не було жодного спостереження чи супроводу. Трохи покружлявши сяк і так, аби переконатися, що його не пасуть, він без пригод дістався центрального телеграфу на М’ясницькій.
Ну ось… тепер, передавши Флемінгове повідомлення на «Рейтар», можна було братися і до своїх справ, тим більше, що здоровенний годинник у приміщенні телеграфу показував майже першу.
Коли він заходив до будівлі Головпоштамту, біля центрального входу ще нікого не було. Але за час, поки він відправляв Флемінгові нотатки, Дануся уже могла підійти.
Цим каналом ніколи раніше не користувалися…
Люди Коновальця ще у Лондоні запевнили Марка, що то його довірена людина, на яку можна цілком покладатися.
Іноді полковник і справді діяв аж занадто сміливо.
Його ідея створення мережі ОУН по Західній Європі не завершувалася, власне, територіально Західною Європою.
Маючи давні зав’язки та напрацювання, Коновалець, цілком природно, мав своїх людей і в Східній Україні, і під самим носом у Сталіна, в Москві — ретельно законспірованих агентів, таких як Дануся, які тільки й чекали свого часу, щоб вступити у гру.
Задуми Коновальця були грандіозні і багатьом видавалися нереалістичними… Але ж ось як він вправно розігрує карту Зеленого Клину!
А скільки ще українців, котрі прагнуть повернути собі батьківщину, розсіяно світами!
Марко іноді відчував у тому прагненні старий юнацький романтизм, бо з власного досвіду знав — то не так просто.
І хоч часом відчай підступав до горла — з кожним, навіть маленьким успіхом його віра оновлювалася й оживала знову.
Ще настане їх час! НАСТАНЕ!
Можливо, Дануся повинна передати йому інформацію про те, як тут розвивається мережа, як ідуть справи… або…
Її впроваджували довго й ретельно, тримаючи для особливої нагоди… І ось, судячи з усього, така нагода трапилася…
Марко, звісно, не міг знати про усі плани полковника… Попри взаємну симпатію, їхня співпраця (після того як Швед перебрався до Франції, а згодом і до Лондона й завдяки Сеймуру почав працювати у С.І.С.) була хоч і плідною, але досить ситуативною й опиралася на давнє знайомство Коновальця зі Всеволодом Змієнком.
Не послухати останнього — усе ще свого прямого командира по лінії спецслужби Генштабу УНР — Марко ніколи б не посмів, а сміливість і задуми одного з легендарних воєначальників української доби УНР, полковника Коновальця просто вражали…
Вона прийшла. Стояла біля центрального входу Головпоштамту геть не схожа на ту скромну покоївку, що увійшла до його номеру вранці.
Щось шукала у сумочці.
Темно-вишневе пальтечко гарно облягало її стрункий стан, волосся, хоч і було так само гладенько зачесане, ховалося під елегантним маленьким капелюшком, прикрашеним срібною шпилькою.
Побачивши Марка, вона ледь помітно усміхнулася, і коли він порівнявся з нею, ступила вперед.
— Ідіть за мною, — сказала тихо.
Тепер він слідував за Данусею, як за дороговказом.
Йшла попереду швидким, енергійним кроком і Швед мимоволі замилувався нею…
Йому казали, що вона — українка… З-під Києва родом. Як сталося, що доля закинула її до Москви, та ще й працювати покоївкою у «Націоналі»? Як їй вдалося не викликати ніяких підозр? Як їй ведеться у цьому звіриному лігві?
Судячи з елегантного вигляду, Дануся не бідувала… Отже, змогла проникнути глибше. Змогла стати своєю…
Чомусь йому стало не по собі, коли уявив, що цій вродливій чорнявці доводиться догоджати совєцькій наволочі, щоб бути «своєю»…
На пристойній відстані він ішов за Данусею іще сірим після зими сквером.
Людей на центральній алеї — заклопотаних, понурих чи жваво крокуючих повз Шведа, — було не багато, тож орієнтуватися на пальто вишневого кольору не складало труднощів.
Куди вона його веде?
А Дануся тим часом пройшла сквер і звернула на бічну вулицю, до старого будинку. Біля під’їзду швидко озирнулася, чи він іде за нею, і відчинила двері…
Вона хоче, щоб він ішов слідом за нею до того будинку? До чийогось помешкання? Так не домовлялися!
Він бачить її вперше. А якщо Дануся — не Дануся і та квартира напхана чекістами, і його отак візьмуть, ні за цапову душу?
Чорт… Йому навіть умовного знаку ніякого не казали зауважити — на вікні чи біля під’їзду… Він не самогубець.
Не так він уявляв собі контакт із Данусею… Навпаки, його просили бути обережним, аби ніяким чином не викрити…
Марко сповільнив крок.
Що робити? Що тепер робити?
Іти слідом за нею, можливо, просто у лапи ОДПУ?
Якусь мить він споглядав під’їзд, в якому зникла Дануся.
Він не буде поспішати. Ще є час. Він не піде туди за нею сьогодні.
Це не Харбін.
Якщо хоче — нехай передає йому інформацію просто в готельному номері, в записці.
Повернувся і пішов у зворотньому шляху до «Націоналів».
* * *
Флемінг з’явився о сімнадцятій. Увійшов втомлений, аж якийсь посірілий.
— Я голодний, наче звір, — проказав він мляво.
— Добре, — хитнув головою Марко. — Ходімо, щось замовимо собі на вечерю… Але перед тим, може, трохи пройдемося, поки нам будуть сервірувати?
Ян мовчки кивнув.
Уже на вулиці, відійшовши від «Націоналю» подалі, запитав:
— Ну,
