Чорний дім - Стівен Кінг
— А хто ці інші хлопці? — запитує Денні.
Білл Кайзер рекомендує Дока і Сонні, які розсіюють натовп праворуч від Денні.
— Хлопці, чому ви це робите?
Кайзер нахиляє голову на два дюйми від обличчя Денні. Він мов розлючений бик. Не лише його обличчя, а й усе тіло набуло кольору жару і люті. Дейл уже був готовий побачити, як той пускатиме пару зі своїх широких ніздрів. Одна зіниця менша від другої, очі наливаються кров’ю.
— Чому? Ми робимо це заради Емі. Хіба це не зрозуміло, офіцере Чеда?
— Вибачте, — лопотить Денні.
Звичайно. Він сподівається, що Дейл зможе стримати цих монстрів. Спостерігаючи, як Білл Кайзер розгойдує старий «Мустанг» з дурнуватою дитиною за кермом, яка не встигла вчасно дати задній хід, він неймовірно радий, що мотоциклісти прийшли сюди без важких тупих предметів.
На тому місці, де раніше стояв «Мустанг», до Денні й Кайзера прямує поліційна машина. Щойно вона проїжджає крізь натовп, жінка в майці і штанах-капрі товче по вікні з боку пасажира. Авто зупиняється біля Денні, з нього вистрибують полісмени, що працюють на півставки, — Боб Голц і Пол Нестлер, — здивовано глянувши на Кайзера, запитують, чи їм із Пем потрібна допомога.
— Підійди, поговори з шефом, — каже Денні, хоча, мабуть, не варто було.
Голц і Нестлер — хороші хлопці, але їм ще слід багато чого навчитися, наприклад дізнатися про субординацію.
За півтори хвилини з’являються Боббі Дюлак і Діт Джесперсон, Денні і Пем махають, щоб ті проїжджали, тоді як байкери поруч із транспортом гиркають і б’ються з громадянами. З натовпу линуть сердиті крики та звуки боротьби. Денні здається, що він тут уже не одну годину. Розштовхуючи людей врізнобіч, Сонні підходить до Пем. Мишеня і Док також пробираються крізь натовп. Патьоки крові з носа Сонні тягнуться до бороди і стікають по ній біля кутиків рота. Кайзер крокує поруч із Денні.
Коли натовп починає скандувати: «ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО! ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО!» — Голц і Нестлер повертаються, щоб допомагати. «Чорта з два, ми не підемо? — думає Денні. — Хіба це не нагадує В’єтнам?»
Лише почувши приглушений звук поліційної сирени, Денні бачить, як Мишеня розмахує кулаками серед натовпу й відправляє в нокаут трьох людей, до яких може дотягтись. Док кладе руки на відчинене вікно вже знайомого «Олдсмобіля» та запитує невеличкого лисуватого водія, що, на його думку, він зараз зробить.
— Док, облиш його, — каже Денні, але сирена знову верещить і заглушує його слова.
Хоча невеличкий чоловік за кермом «Олдса» і схожий на непоказного вчителя математики або дрібного чиновника, та він володіє рішучістю гладіатора. Це преподобний Ленс Ховдал, учитель недільної школи, яку Денні колись відвідував.
— Я думав, що, можливо, можу чимось допомогти, — каже священик.
— Я тебе майже не чую через увесь цей шум, дозволь мені підійти до тебе, — каже Док.
Він просувається крізь вікно, тоді як знову лунає сирена, а з іншого боку під’їжджає авто.
— Припини, Док, СТОП! — кричить Денні, побачивши, що Браун і Блек повитягували шиї з вікон авто і спостерігають, як бородатий чоловік, тілом схожий на ведмедя грізлі, тягне служителя лютеранської церкви крізь відчинене вікно.
За ними стоїть іще один «подарунок» — Арнольд Грабовський, Навіжений Угорець, котрий дивиться виряченими очима крізь лобове скло свого авто з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», мов наляканий тим хаосом, що відбувається навколо. Дорога зараз схожа на зону бойових дій. Денні крокує серед галасливого натовпу, штовхає кількох людей на своєму шляху, прямуючи до Дока і свого колишнього вчителя недільної школи, який, здається, шокований, але неушкоджений.
— Денні, Боже мій, — каже пастор. — Я безумовно радий тебе бачити.
Док дивиться на них обох:
— Ви знайомі?
— Преподобний Ховдале, це Док, — каже Денні. — Доку, це преподобний Ховдал, пастор лютеранської церкви в Маунт Хеброн.
— Святі Угодники, — каже Док і одразу ж починає пригладжувати шви і лацкани піджака невеличкого чоловічка, неначе хоче привести його у форму. — Вибачте, преподобний, сподіваюсь, я не завдав вам великої шкоди.
Державним копам і Навіженому Угорцю нарешті вдається пробратися крізь натовп. Шум стихає, залишається лише тихий гамір — так чи інакше друзі Дока затулили роти найгаласливішим членам опозиції.
— На щастя, вікно ширше, ніж я.
— Скажіть, можна я якось зайду, поговорити з вами, — каже Док. — Я останнім часом багато читав про перше століття християнства. Знаєте, Ґеза Вермеш, Джон Домінік Кросан, Паула Фредріксен і таке інше. Хотілося б почути вашу думку.
Хай би що хотів відповісти преподобний Ховдал, його заглушує раптовий вибух шуму з іншого кінця провулка. Звуки, що були схожі на крики божевільних, вселяли ще більший жах, ніж коли наближалася Грізна П’ятірка. Що, в дідька, там могло статися?
— «Привіт хлопці?» — Не в змозі стримати своє обурення, Боббі Дюлак дивиться спочатку на Дейла, а потім на Джека. Його голос стає вищим і твердішим.
«Невже це реально? Привіт хлопці?»
Дейл кашляє в кулак і знизує плечима.
— Він хотів, щоб ми знайшли її.
— Так, звичайно, — каже Джек. — Він сказав нам прийти сюди.
— Але навіщо він це зробив? — запитує Боббі.
— Він пишається своєю роботою. — З далекого куточка пам’яті Джека огидний голос каже: «Не лізь, не зв’язуйся зі мною, а інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр». Не маючи більше доказів, крім свого переконання, Джек розуміє: якщо він дізнається, кому належить цей голос, то він дізнається ім’я Рибака.
Він не може; все, що Джек Сойєр може пригадати в цей момент, — це сморід, гірший, ніж смердюча хмара, що заповнює цей напівзруйнований будинок, — огидний запах, що надходить із південного заходу іншого світу. Це теж був Рибак, чи хай би хто він був у тому світі.
У його свідомості пробуджується думка, гідна колишньої
