Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Сивокінь з цікавістю поглядав на Івана Пилипчука, що сидів навпроти нього.

Був це помітний із себе хлопець — зросту ледь не біля двох метрів, широкогрудий, плечі теж широкі, вуглуваті, з розстебнутого коміра голубої сорочки випиралася тверда, оцупкувата шия, обличчя ледь вилицювате, гарне, орлиний ніс із горбинкою, густі брови.

— Отже, громадянине Пилипчук, ви й далі стверджуєте, що всього лише згодилися за солідні комісійні перепродати речі. Але ж ви знали, що це речі не його, а крадені?

— Здогадувався.

— Хай здогадувалися. Тоді і здогадування давно мало б наштовхнути вас на те, що ви ступаєте на злочинну стежку.

— Мені потрібні були гроші, — вже вкотре повторив Пилипчук.

— Ви відмовляєтеся назвати того, хто попросив вас перепродати крадене?

— Скільки можна говорити одно й то ж? — нервово зворухнувся Пилипчук. — Я його не знаю. Перестрів мене на вулиці, каже: так і так, чув, тобі потрібні гроші. Можу дати підробити. І запропонував продати речі. Якщо не вдасться продати на базарі, казав, можна здати в комісійний магазин. Я здогадувався, що тут нечисто, але мені потрібні були гроші. Він приніс усе це в п'ятницю, уночі, а в суботу, вдень, я вкинув речі у машину і поставив її в гаражі. Я не боявся, що хтось побачить, — бокс у мене окремий.

Пилипчук чи не вперше за весь допит опустив очі. Пильний погляд слідчого, мабуть, заважав зосередитися.

— Громадянине Пилипчук, — мовив голосно Сивокінь, — чому ви уникаєте мого погляду?

На губах у водія затремтіла посмішка, і те гострими кігтиками шкрябнуло самолюбство Сивоконя. Він якусь хвильку мовчки дивився на Пилипчука. Хутко відчув, як зринуло й розрослося невдоволення самим собою — допит зайшов у тупик. Пробував себе підбадьорити: мовляв, нема чого панікувати, ще такого не було, аби злочинець розколовся зразу. Все проти нього, його викрито з ніг до голови, а він звивається, як в'юн.

Пилипчук уже не уникав погляду, правда, більше не усміхався, в очах його знову загусла сіра, аж темна непроникливість. «З якого боку до нього підступитися? Правий був Турчин, коли говорив, що Пилипчук не зізнається доти, поки не знайдемо його спільника, поки не притиснемо до стіни фактами. Але чекай-но, чому я не повинен йому вірити? Може, і справді було так, як говорить? Бігав же, шукав гроші, і той злодій якось дізнався про це, підстеріг на вулиці й запропонував підробіток».

— Як і де ви йому повинні передати гроші?

— Він казав, що сам знайде мене. А гроші, частку його, я повинен носити при собі. Ну і попередив, аби не розпускав язика.

Як усе скидалося на правду! І все ж… І все ж тут щось не так. Недопрацював карний розшук, поспішив із варіантом «машина».

Коли про це сказав Турчинові, він смикнув лівого вуса й зітхнув:

— Я попередив тебе, що в нього і в тих, хто стоять за його спиною, — на плечах голови, а не баняки.

— Він попереджував! — спалахнув Сивокінь. — Послугу мені зробив. Ти мені матеріал давай, а не сирець.

— Хіба я не знаю, що — сировина? Тому й не вмиваю руки. А що Пилипчук глузує з нас, то ти маєш рацію. Отакі, знаєш, справи.

— То ще як сказати…

— Ти що, повірив його байці?

— А чом ні? Якби він був злодієм, то невже йому більше нічого, окрім того, що вивіз у Київ, не перепало? А при обшуку в нього не знайшли й нитки. І мати клянеться, що дома чужого не бачила. Мати в нього сам бачив яка… Такій хочеться вірити.

— То правда, мати в нього славна. Але яка мати бажав своєму дитяті зла? Зрештою, він міг не везти додому краденого, щоб воно не потрапило їй на очі. Та як би воно там не було, а поки не дізнаємося, як саме потрапили крадені речі в машину Пилипчука, — справа з місця не зрушить.

— А ти не допускаєш, що крадене зберігається на території заводу?

— Навряд. Ми ж шукали… Скоріше, речі йому передали десь посеред дороги або ж на території заводу. І передати міг тільки шофер, який завіз їх туди машиною. Припустимо у середу Пилипчук отримав повідомлення про машину, в четвер у його гаражі зайвих речей не було. Машина теж була порожня. У п'ятницю — те ж саме. Зостається субота. Найбільш зручний варіант такий: поки Пилипчук роз'їжджав із директором чи спокійно спав удома, спільник, маючи ключі від його бокса, непомітно вкинув труди речі. У середу, четвер, п'ятницю працювали всі машини, в суботу лише три і серед них — машина Товкача. І ось ми, наприклад, його випустили з поля зору і навіть не знаємо, чи, крім того, ще щось записано у шляховому листі, він їздив кудись чи ні. Не знаємо, з ким зустрічався. Відомо лише, що в суботу під вечір заїжджав у свій двір. Але до себе, як засвідчили очевидці заїжджав іще один шофер. А чого, то треба встановити. Можна допустити й таке: спільник на своєму горбі вночі із суботи на неділю приніс крадене в гараж, обминаючи, звісно, прохідну. Зробити це легко… Правда, такої великої обережності вони могли дотримуватися лише тоді, коли знали чи здогадувалися, що у нас на гачку.

— А коли все-таки дізналися?

— Якщо й остерігався б, то тільки не Пилипчук, а той, другий. Із Пилипчуком ми були дуже обережними. Отож хто другий? Тут ми маємо багатьох — і Яцкевича та всю його компанію, і родичів потерпілих, і Товкача…

— Я порадив би тобі дати отим п'яничкам спокій. Та й родичам потерпілих.

— Якщо так, тоді зостається один Товкач.

— Як бачиш. Він здогадується, що його підозрюємо?

— Хто знає. Були обережними. Зробили вигляд, що повірили у крадені комбікорми.

Сивокінь замислено провів долонею по обличчю, ніби намагався стерти з нього втому. Нараз очі його і справді жваво зблиснули: