Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Ви праві. В нас нема нічого іншого. Що маємо у своєму активі? Йому легко роздобути ключі у всіх трьох потерпілих, він міг вбити собак, їздив уночі машиною невідомо де. Добре було б з ним самим про все це поговорити, особливо про машину, але можемо насторожити його. Певно, найкраще вийти на однокласницю: треба будь-що дізнатися, коли скінчилося їхнє побачення. Хто за це візьметься?

— Та, мабуть, я, — згодився Іваненко.

— Тільки — максимум обережності, бо інакше всі наші плани… А далі, думаю, будемо діяти так. Злодії у всіх трьох квартирах настирливо шукали гроші, але знайшли мало. Отож, аби обзавестися грішми, треба збувати речі. Для цього є два капали: базари і комісійні магазини. На це вони у нашому районі не наважаться. Та й за межами району навряд: принаймні досі боялися викидати крадене на базари чи в магазини. Піти на таке, значить, треба, щоб комусь приспічило з грішми. Тут говорили, що Пилипчук стоїть у черзі на машину. Ми можемо домовитися з торговельниками, щоб вислали йому повідомлення, буцімто черга вже надійшла. Грошей, я певен, у нього не вистачає. Про всяк випадок можна домовитися з прокурором і перевірити вклади Пилипчука. Необхідно зробити так, аби повідомлення надійшло перед суботою чи неділею. Велику суму, тисячі дві, навряд чи йому хто позичить. Тоді він неодмінно спробує спустити крадене. Всі ці дні ми повинні контролювати кожен його крок.

Я попереджую: будьмо дуже обережними. Про наші дії не повинен знати навіть Дерев'яний.

Турчин замовк. Бачив: особливого захоплення його план дій ні в кого не викликав. Але що будеш робити, коли нічого ліпшого нема.

— Чого мовчите?

Іваненко і Приймаченко невиразно знизали плечима.

— Ви так упевнено говорите, — сказав Яківчук, — нібито масте повну кишеню фактів, котрі засвідчують, що Пилипчук злодій. Між тим, у нас самі здогадки.

— Але ж ви подали думку зайнятися впритул Пилипчуком?

— Подав. Але треба ще багато чого уточнити. Приміром, де Пилипчук був не тільки після дванадцятої ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте, а й п'ятнадцятого до дванадцятої дня. Далі. Ми знаємо, що речі Лужного вивезено машиною… Мабуть, треба шукати ще одну.

— А може… Товкач?

— Це чоловік загребущий, підозра на нього падає велика.

Турчин подумав: «Відступати нема куди: якщо нічого не вигорить із тою машиною, то треба попросити торговельників вибачитися перед Пилипчуком».

Вже кілька днів упідряд Турчин удома здебільшого мовчить. Дружина вже й звикла бачити його таким. Що вдієш: потрібно зосередитися, щоб вирішити якесь питання.

Ось і вчора: допізна сидів за столом. То щось писав, то читав, а то… розпочав малювати маленьких чоловічків, деяких із них — сердито викреслив…

Люба усміхнулася, бо знала: це Павло, як сам каже, — «шукає варіанти».

… На книжці у Пилипчука виявилося грошей трохи більше половини вартості «Жигулів», і, коли йому надійшло повідомлення, що через п'ять днів може купляти машину, він забігав по родичах і знайомих, може, щось і позичив, але навряд, щоб назбирав потрібну суму.

На роботі нікому нічого не говорив. Тому оперативники не знали, що у п'ятницю під вечір Пилипчук випросив у директора машину для поїздки в Київ. У суботу до обіду возив Дерев'яного, після обіду до пізнього вечора пробув у гаражі. А в неділю раненько, ледь засіріло, заспішив у гараж і хутко по цьому прокотив через усе містечко і взяв напрямок на дорогу, яка вела на київську трасу.

Першою здогадкою було: подався до когось із родичів чи знайомих по гроші. Але тут же взяв сумнів: чому ж не поїхав у будній день? Чи, бува, не приховав крадене, а тепер їде забирати. А якщо воно у когось із київських дружків?

— От що, Вікторе, — заговорив Турчин до автоінспектора, — Витисни із «Жигулів» усе і наздожени його. Постарайся затримати. Я роздобуду машину у мого знайомого і сяду йому «на хвіст». На міліцейській не можна, запідозрить. Буду їхати білими «Жигулями». Про всяк випадок передай по рації, щоб на посту перевірили, куди виписана путівка.

Приймаченко піддав газу. УАЗ наздогнав ледь не при виїзді на київську трасу. Пилипчук, безперечно, бачив міліцейську машину, проте швидкості не додав, їхав, які завжди, сімдесят п'ять-вісімдесят кілометрів на годину. На помах жезла зупинився, без поспіху виліз із машини і, посміхаючись, підійшов до автоінспектора.

— Доброго ранку, товаришу лейтенанті — привітався першим. — І то не спиться вам у таку рань.

Приймаченко вдавано спохмурнів.

— Через таких, як ти, виспишся. Знову зібрався на «калим»?

— Ні, товаришу лейтенант. Цього разу все чесно й благородно, — і подав інспекторові шляховий лист та ордер, у якому значилося, що в контору заводу заплачено за автопослуги сорок карбованців. Дорожній лист було виписано до Києва.

— Слухай, а ордерок цей не фальшивий? Ти й справді вніс у касу гроші?

— Можете перевірити.

— Це ми зробимо. А потім, якщо і сплатив, то дуже мало.

— Так там же чорним по білому написано: аванс.

— Ой, дивись, докалимишся. І не допоможе тобі твій Дерев'яний. Машина справна?

— Ніби вона в мене колись була несправна.

Приймаченко протримав Пилипчука доти, доки на повороті не вигулькнули білі «Жигулі». Коли вони наблизилися, автоінспектор підняв жезл.

— Куди? — не висовуючи голови, спитав Павло із заднього сидіння.

— На Київ.

— Ясно. — І за звичкою поцікавився — Ну, як служба? Друзі-шофери часто порушують правила дорожнього руху?

Автоінспектор зрозумів Турчина, глянув на дорогу, відповів:

— Буває…

… Взяли Пилипчука на базарі, де продавав шкіряне чоловіче пальто. В машині ще була дорога жіноча шуба, два дублені кожухи, три килими, чоловіча ондатрова шапка, дві жіночі шапки з норки.

Проте обшук на квартирі у Пилипчука, в гаражі, де стояла його машина, тюки що нічого не