Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
Так сусіди стверджують. А вночі… Де він був уночі? — треба питати в дружини. Та хіба вона зізнається? Рука начальника знову потяглася до підборіддя.
22
Коли Петро Кобчик побачив у своєму дворі Турчина і Яківчука, сірі очі його спохмурніли.
— Що, трусити прийшли? — глипнув.
— Прийшли поговорити, Петре Кіндратовичу, — приязно заговорив Яківчук. — Бачу, в хату нас не запрошуєте, то, може, хоч туди, на лавочку?
— Проходьте.
Кобчик щойно повернувся з роботи, мотоцикл, що стояв біля зачинених дверей гаража, ще дихав гарячінню, а від Петра різко несло димом, змішаними запахами пилюги, мастила, заліза.
— То про що ви хочете зі мною поговорити? — мовив понуро, як всідалися на лавочці.
— Та все про те ж, Петре Кіндратовичу, про отой комбікорм, будь він неладний.
Кобчик весь стрепенувся.
— Хай би він згорів разом із Товкачем! Віку доживаю, і ніколи не мав справ із міліцією. А тут на тобі, тату, чорта в хату.
— З ким не буває. Ви ж не знали, що то крадене?
— Міг би здогадатися…
— Бачите, Петре Кіндратовичу, нам достеменно відомо, що ви досі нічого не мали із Товкачем. Як же воно так вийшло, га?
В очах Кобчика скресло вагання, і Турчин поспішив запитати:
— Петре Кіндратовичу, повторюю: ми знаємо вас як порядну людину, і те, що нас цікавить, зовсім не стосується вас. Ви нам дуже допоможете, якщо будете відверті.
Кобчик зітхнув.
— Що тут крутити. Товкача я знаю давно, інколи заїжджає в майстерню райсільгосптехніки — щось треба дістати, виточити. І тоді теж за чимось приїжджав. Ну, і заразом спитав мене, чи не треба комбікорму? Можу, мовляв, продати кілька центнерів. А я йому: «Краденого?» Він же від того, либонь, аж розгнівався: «Хіба ви не знаєте, що нам виписують по державній ціні? Я вам, звісно, не по державній, а по своїй. Підійде — беріть, а ні — спущу комусь другому». З комбікормами, самі знаєте, сутужно. От я й погодився. Привозь, кажу, увечері, коли буду вдома. А він: «Увечері не треба, подумають, що крадене. Ліпше вдень, як час випаде вільний». Оце й уся арифметика. Ну, а коли ви стали нишпорити, то він мені зізнався, що той комбікорм не виписав, а украв. Слізно просив не виказувати його. Від грошей одмовлявся. Ну, серце не камінь: пожалів чоловіка.
— Що ж, спасибі, Петре Кіндратовичу. Пробачте, що потривожили. І давайте домовимося: ця розмова зостанеться між нами.
— Я зрозумів. — І помовчавши: — Ви, того, не гнівайтеся за різкість. Нерви, знаєте.
За ворітьми Турчин сказав:
— Отож ініціатором був Товкач. А тепер заглянемо до Нужного. Подивимося, де там Товкач зупинявся, коли забігав до Герасимовича.
— Оно там, під тим волоським горіхом. Я придивлявся до тину, правда, від дороги. Не видно, щоб відривали дошки. Хоча не обов'язково відривати. Можна крадене перекинути через тіш, тик навіть зручніше. Горіх росте майже на межі садиб Герасимовичів і Нужних. Бачите, як він розрісся, півдороги займає. Машини під ним майже не видно. Для більшої переконливості Товкач і справді міг піти до Герасимовича, походити по його подвір'ю. Знав же, що чоловіка нема дома. Спільник чи спільники тим часом повкидали в машину крадене. Він вийшов, спокійно сів у машину і поїхав.
— Таке цілком можливе, — погодився Павло. — Нужний іще з роботи не повернувся, а жінка була вдома.
На працівників міліції дивилася з надією.
— Вже їх знайшли?
— Знайдемо…
— Я вам вірю. Тільки от не вірю, щоб це зробив Степанів брат. Він хоч і кручений, але щоб у нас… Після того, як ви побували у нього з обшуком, він прибіг і — хочте вірте, хочте ні — на колінах клявся життям своїм, дітьми…
— Упала підозра, то мусили перевірити.
— Невже його підбив на тяжкий гріх отой баламут Губенко?
— Дійдемо, до всього дійдемо. А зараз дозвольте у вашому саду ще раз пошукати сліди злодіїв.
Вони спочатку ходили подалі від тину, лише коли Нужна, втративши інтерес, перестала за ними стежити, підступили до волоського горіха. Сад оглядали ще того дня, як сталася крадіжка, проте ніхто не звернув уваги на ледь помітну, ніби від великої підкови, виямку. Схоже, зосталася від нерівного кругляка. Саме такий стояв під хлівом. Ставши на нього, дуже зручно перекидати речі через високий дощатий тин. Щоб тупцювали біля кругляка, не видно. Отож у квартирі порався один злодій.
— Чому ми раніше до цього не додумалися? — бідкався Турчин.
— Хе, якби ми відразу до всього додумалися, то все вирішували б за одним махом. А то ж не так. Над деякими справами місяцями товчемося, — утішав Павла Яківчук.
Вони стояли під волоським горіхом, де зупинили мотоцикла, ніби для того, щоб не пікся на сонці. В обох було дивне відчуття: здавалося, якщо зоставлять це місце, то назавжди втратять ту нитку, вхопившись за яку, можна розмотати весь клубок. Неподалік, зіпершись широкою спиною об тин, за ними знову пильнувала Нужна. У дворі Герасимовичів щось постукувало й поскрипувало, а у дворі Яцкевичів хрипло повискувало порося — і більше нікого не видно, і нічого не чути.
— Є в мене одна думка, — заговорив стишено дільничний. — Може, у райвідділі поговоримо?
Турчин подивився на Нужну. Вона нахилилася вперед, аби краще чути. Проте капітан наполіг:
— Викладайте зараз. Вона не почує.
Яківчук підступив зовсім близько до капітана.
— Чи не придивитися нам до шофера Дерев'яного.
— Але ж ми не
