Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— А ти не думаєш, що вони обидва…

— Поцупили в Нужного?

— Ні, обікрали квартири.

— Є така думка. Тільки що виставити проти Пилипчука, аби довести, що він злодій. Наші здогадки?

— Ти знаєш, я можу всьому тому, що говорив Нужний, повірити. Лише не вірю, що він повбивав собак. Таке міг зробити тільки Пилипчук. Може, не поспішай випускати його?

— Боїшся, що зговориться з дружками?

— Хоч би і це.

— Якщо він злочинець, то схоже на те, що він з ними вже завчасно про все домовився. Тут, скажу тобі прямо, багато буде залежати від Губенка. Так що ти вже постарайся.

Віктор Губенко, слухаючи Турчина, час від часу, не ховаючи того, посміхався, у всій поведінці його було немало байдужості, навіть зневаги. Проте коли той замовк, він враз посерйознішав.

— Скільки я з ним горілки перепив, а не знав, що він такий дурень.

— Що ви цим хотіли сказати?

— Те, що сказав.

Турчин злегка вдарив правою рукою об стіл.

— Я тут із вами не для того, щоб розводити теревені. Поясніть: де, з ким ви були в ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня?

— Про це ви запитували в мене десятки разів, і я відповідав: ловив із Нужним рибу.

— Але в Нужного знайдено крадені речі, він сам зізнався, що обікрав три квартири. А дві квартири було обікрадено в піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте.

— Я радив би вам одвести його до психіатра, — Губенкові губи зле пересмикнулися, в очах блиснув гнів — Ви що, наслухалися мого швагра і вважаєте мене гноєм? Він падло, яких мало, і я щиро шкодую, що моя сестра молиться на нього. Інакше його чорна душа вже давно лежала б на тарілці. Це все… І більше в мене ні про що не питайте, бо й рота не розтулю. На цьому дозвольте відкланятися.

Губенко звівся і рівним, твердим кроком пішов до дверей. Турчин дивився на його ледь зсутулену спину, не в змозі вимовити слова. Лиш, коли Віктор узявся за ручку, наказав:

— Губенко, верніться!

Чоловік недбало оглянувся.

— Ви щось маєте до мене?

Погляди їхні зустрілися.

— Ви образилися на мою різкість, так? Але у моїх руках факти. Розумієте, голі факти. А ви голіруч їх заперечуєте. Вас же ніхто не бачив біля річки. Ніхто! Знайдіть свідків, і я вам повірю. Більше того, ще й подякую.

— Інтересно. Я ще ніколи не мав подяк від міліції. Тільки не можу я вам виставити свідків. Я ще тоді вам виставив би, коли мій… коханий родич хотів підвести мене під кримінал. А щодо фактів… То не вірте жодному слову Нужного. Ненормальний він, якщо чужий гріх бере на себе.

— Чий же то гріх?

— Хіба я міліція?

Чим довше Павло розмовляв із Губенком, тим дужче переконувався, що той знає щось важливе для слідства, але щось-таки змушує його мовчати. Ні про що так і не домовившись, Турчин розстався з Губенком і поїхав на міжколгоспний відгодівельний комплекс. Там знайшов ветфельдшера. Був то чоловік років біля п'ятдесяти, зовсім облисілий; розмовляючи, весь час дивився на свої коліна, ніби боявся стрітися з поглядом оперуповноваженого.

— Чого б я мав за кожним разом, як хто покличе на якусь хвильку, замикати двері? — говорив він. — Що в мене тут можна поцупити? Спирт і найцінніші ліки — у сейфі, а ото, — показав на скляні шафи, — все дріб'язок. А чого ви мене про це розпитуєте? Чи, бува, не через Нужного?

— Ви його добре знаєте?

— Щоб дуже, то ні. І все ж тому, що говорять, не дуже вірю. Хоч від людини, самі знаєте, всього можна ждати. Бо як зі скотиною? Вивчив її звички і можеш наперед сказати, якого вона фортеля викине. А людина… Я оно з жінкою віку доживаю, і трапляється, таку штуку вструже, що в голові не вкладається. Отак і цей молодший Нужний. З вигляду ніби тюхтій, гній на такому вози, і враз чуємо — закрутив любов із чужою молодицею.

Павло розмовляв іще з кількома людьми, ті теж нічого конкретного про Геннадія Нужного сказати не могли. Ніхто не помічав, щоб він із того часу, як обікрали квартири, пив більше звичайного. Такі чоловіки, як він, таким коханкам, як у нього, дорогих подарунків не підносять — у Валентини останнім часом обнов не появлялося, купила, правда, нову кофту, та гідна тій кофті якихось п'ятнадцять карбованців.

… Була Валентина в одежі, що й завжди, — старенькій, але чистій, горілкою від неї не пахло. В карих, великих, мабуть, колись гарних очах зрідка прохоплювався смуток. Турчин дивився на молодицю, вчуваючи, як у душі його ворушиться жалість: що доброго вона спізнала у своєму житті? Кажуть, чоловік чи не з першого року спільного життя став заглядати в чарку, не обминав чужих молодиць. Це вже зараз він збайдужів до них, а вони — до нього.

— Що ви скажете про Геннадія Нужного?

Гострі плечі жінки ледь осіли.

— А що скажу? Нічого не скажу. Я хат із ним не обкрадала.

— Ви вважаєте, що то правда?

— А ви що, сумніваєтеся?

У Турчина заледве не зірвалися з язика слова, котрі він говорив завжди у подібних випадках: «Запитання ставлю я!»

— Наша робота така. Нічого не можемо брати на віру. У всіх розпитуємо про Нужного. У вас теж.

У великих очах Валентини смуток згас, вона заговорила глухуватим голосом:

— Знаю я, чого ви мене допитуєте. Тільки ось що я вам скажу: про його життя нічого не