Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
— Ні, не знаю.
— А я-то думав, чому це ти пішов спати в піжамі, а прокинувся в спідньому та футболці? Ти був учора в Брендтів, правда ж?
— Ти здурів.
— Анітрохи, — спокійно дивився на мене брат, сидячи на своєму ліжку. — Чому мене з собою не взяв?
— Не хотів, щоб у тебе були неприємності. Слухай, Джейку, я таки був там, проте я нічого не малював.
— А що ти там робив?
— Мама попросила покласти конверт на лобове скло Карлової машини.
— А що в ньому було?
— Не знаю. Вона змусила мене заприсягтися, що я його не відкрию.
— То хто ж тоді ворота розмалював?
— І гадки не маю. Коли я приїхав, напис уже був.
Саме збирався розповісти історію від початку до кінця, але почув сварливе тарахкання маленького мотора. Визирнув у вікно і побачив спортивну машину Карла. Ми з Джейком одразу спустилися вниз. Мама нарешті прокинулася і снідала на кухні грінкою з кавою. Тато працював у своєму церковному кабінеті, однак, побачивши гостя, швидко повернувся додому.
Карл постукав у центральні двері, і я відчинив. Схожий на смерть, він зайшов у дім, тато піднімався сходами слідом. Довкола згорбленого, пригніченого хлопця витав дух відчаю. З горнятком кави в руках мама вийшла з кухні. Поява Карла її не здивувала. Його темні очі оглядали кожного з нас; урешті-решт погляд завмер на мамі. Я впізнав конверт, який він тримав. Усі мовчали, мама підійшла ближче, поставила горнятко з кавою на стіл, узяла конверт і пішла у вітальню. Карл пішов за нею. Я, Джейк і тато мовчки споглядали виставу, що розігрувалася перед нами. Мати сіла до піаніно, відкрила конверт, дістала ноти, поставила їх на пюпітр, почала водити пальцями по клавішах і співати.
Звучала пісня неперевершеного Нета Кінґа Коула «Незабутнє». Мама грала бездоганно: її спів лунав, як м’якенька постіль, що спонукала тебе відпочити й у сні позбутися втоми та клопотів. Карл співав цю пісню разом з Аріель на святі старшокласників навесні. Ми всі були на концерті. Тоді їхній дует зірвав хвилю овацій, а я, милуючись ними, здавалося, точно знав, яке воно — кохання.
Карл Брендт стояв, поклавши руку на піаніно; мені подумалося, що, якби не інструмент, він би точно впав. Він завжди видавався мені дорослим, зрілим та досвідченим, проте тієї миті Карл був маленьким хлопчиком, який от-от розплачеться.
Коли мама закінчила грати, він прошепотів:
Я не вбивав Аріель. Я ніколи не скривдив би її.
— Я ні на мить не вірив, що ти це можеш зробити, — відповів тато.
— Проте решта вважає інакше, — він обернувся. — Я навіть не можу вийти з дому. Усі витріщаються на мене, як на чудовисько.
Мама, що сиділа на музичному стільчику, підвела очі на Карла і промовила:
— Моя донька носила твою дитину.
— Я ні до чого, — відповів Карл. — То був не я, присягаюся.
— Ти хочеш сказати, що моя дочка вешталася аби з ким?
— Ні, але я не спав з вашою донькою.
— Друзям ти розповідав іншу історію.
— Це були лише балачки.
— Бридкі, образливі балачки.
— Я знаю, знаю. Якби ж я міг усе повернути. Проте хлопці патякають.
— Тоді хлопцям має бути соромно за свою поведінку.
— Я не вбивав її. Перед Богом присягаюся, я й пальцем її не торкнувся.
Хтось піднімався сходами на ґанку, щосили загрюкали в двері. На порозі стояли містер та місіс Брендт, їхні спохмурнілі обличчя дивилися на нас крізь скляні двері.
Тато впустив гостей у дім, місіс Брендт одразу підбігла до сина і закрила його від матері:
— Карле, тобі нічого тут робити.
— Я мусив усе розказати.
— Нічого ти не мусиш. Ти не повинен нікому нічого пояснювати.
— Ні, Джуліє, він повинен.
— Немає жодного зв’язку між моїм сином і загибеллю твоєї доньки, — вона повернулася до мами.
— А вагітність?
— А, це.
— Джуліє, він розказує дві абсолютно різні історії.
Я не міг збагнути, як мама може зберігати спокій. Вона була незламна, наче сталева фортеця.
— Карле, їдь додому і чекай на нас там. Ми про все подбаємо, — наказала Джулія синові.
Згорблений та принишклий, Карл повільно пішов. Тієї миті
