Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

серця найщасливішим. Можна тільки здогадуватися, з якою втіхою і гордістю вона їздила в гості до молодої місіс Бінґлі й говорила з нею про молоду місіс Дарсі. Хотілося б, звісно, заради добра її родини сказати, що коли її діти знайшли щастя у подружньому житті, вона стала розважлива, доброзичлива й гостра на розум, але то була б неправда. Проте містер Беннет любив її піддражнювати, тож, мабуть, воно й на краще, що їй і далі бракувало клепки та рівноваги.

Містер Беннет дуже скучав за другою донькою, і любов до неї виманювала його з дому частіше, ніж будь-що інше. Він любив навідуватися до Пемберлі, особливо коли його ніхто не чекав.

Як містер Беннет і передбачав, втрата двох захисниць позначилася на цілому Гартфордширі. У наступні дні й місяці зомбі юрмами потягнулися на землі, які нині захищали тільки двійко молодших сестер Беннет. Та врешті-решт частину полковника Форстера повернули до Меритона — й могильники знов запалали.

Містер Бінґлі і Джейн пробули в Незерфілді лише рік. Заміжньою жінкою Джейн було тяжко лишатися так близько до Лонґборна, адже з кожним нападом нечестивих вона тягнулася до меча. Так здійснилася заповітна мрія сестер містера Бінґлі: він придбав маєток у графстві, що межувало із Дербі-широм. Джейн і Елізабет стали сусідками: їх розділяло лише тридцять миль, тож вони часто спілкувалися собі на радість. Чоловіки постановили, що їм слід і далі відточувати бойову вправність, хай навіть того вже не вимагали закони його величності, і рівно на півдорозі між маєтками збудували котедж для тренувань, де вони зустрічалися часто й охоче.

Кітті проводила чимало часу зі старшими сестрами. Опинившись у ви-шуканішому товаристві, вона розквітла на очах. Кітті була не такої баламутної вдачі, як Лідія, й без її згубного прикладу за належної уваги і підтримки стала погіднішою, кмітливішою й дотепнішою. Коли вона повідомила, що хотіла б на кілька років повернутися до Шаоліня, щоб стати такою ж вправною во-йовницею, як Елізабет, містер Дарсі охоче для неї все оплатив.

Отже, з усіх доньок вдома лишилася тільки Мері. По-перше, Гартфорд-шир пропав би без захисниці, а по-друге, місіс Беннет зав’яла б без товариства. Вже не пригнічена постійними порівняннями із вродливими сестрами, Мері стала частіше бувати в товаристві й врешті навіть зав’язала доволі близькі, хоча й швидкоплинні приятельські стосунки з кількома солдатами, що повернулися до Меритона.

Що ж до Вікгема й Лідії, то заміжжя сестер ніяк не позначилося на їхній вдачі. Вони не втрачали надії, що колись їм вдасться переконати містера Дарсі озолотити Вікгема. Коли Елізабет вийшла заміж, Лідія надіслала їй листа із привітаннями, який засвідчив, що Вікгем, можливо, жодних сподівань і не плекав, зате його жінка не втрачала віри у краще майбутнє. Ось який був лист:

МОЯ ЛЮБА ЛІЗЗІ,

Бажаю тобі щастя. Якщо ти любиш містера Дарсі бодай наполовину так сильно, як я — свого дорогого калічку Вікгема, то ти, напевно, дуже щаслива. Я рада, що ти тепер така багата — і, сподіваюся, не забудеш і про нас. Я певна, що, коли Вікгем закінчить семінарію, він не відмовиться від парафії, але, думаю, ми не отримуватимемо стільки грошей, щоб прожити без підтримки. Нам підійде будь-яка парафія, що даватиме три-чотири сотні на рік. Але, прошу, не кажи про це містерові Дарсі, як не хочеш. Мушу бігти, бо мій коханий знов обкалявся.

ЩИРО ТВОЯ ТОЩО

Елізабет спробувала покласти край таким проханням і сподіванням, проте й надалі надсилала їм, що могла, — скажімо, нову білизну чи солонину. Вона від початку розуміла, що прибутку Вікгема й Лідії не стане на двох байдужих до майбутнього осіб із такими екстравагантними потребами.

Щоразу, як Вікгемові потрібен був новий псалтир, вівтар чи кафедра для калік, Лідія писала Елізабет чи Джейн і просила сплатити рахунки.

Дарсі нізащо б не погодився запросити Вікгема до Пемберлі, але з поваги до Елізабет допоміг йому влаштуватися. Лідія час від часу навідувалася до сестер, коли її чоловік став священиком при буцегарнях і божевільнях Лондона. До Джейн, щоправда, це подружжя заїжджало часто й гостювало так довго, що навіть Бінґлі, добра душа, інколи несміливо казав, що їм варто натякнути на від’їзд.

Шлюб Дарсі став ляпасом для міс Бінґлі, проте вона обачно вирішила відмовитися від усіх претензій, аби зберегти за собою право відвідувати Пемберлі. Вона була ще доброзичливіша до Джорджіани, ніж зазвичай, майже така ж уважна до Дарсі, як раніше, й нібито цілковито люб’язна з Елізабет.

Джорджіана оселилася в Пемберлі. Як Дарсі і сподівався, між нею й Елізабет зав’язалася тепла дружба: про кращих подруг вони і мріяти не могли. Джорджіанина повага до Елізабет була безмежна. Щоправда, попервах її дивувало, ба навіть непокоїло, як зухвало та звертається до її брата, і холонула в жилах кров від розповідей Елізабет про те, як вона заживо виривала серця із грудей незчисленних полчищ ворогів. Тренування з Елізабет зробили з міс Дарсі кращого воїна, ніж вона й сподівалася, і то не лише тому, що вона стала вправніше стріляти й битися на мечах. Вона ще й зрозуміла, що зі своїм чоловіком жінка може дозволити собі більше, аніж сестра — зі старшим більш ніж на десять років братом.

Леді Кетрін обурив шлюб небожа. На повідомлення про це вона відповіла, наславши на Пемберлі десять і ще п’ять ніндзя. Певний час після того, як навалу було відбито, вони не спілкувалися, проте Елізабет врешті-решт переконала містера Дарсі помиритися з родичкою. Тітонька трохи повпира-лася, проте врешті здалася — чи то з любові до небожа, чи то з цікавості, як його дружина порядкує. Нарешті вона заплямувала свою честь візитом до Пемберлі. Ліси маєтку спаплюжила не лише присутність такої дружини, а й візити її дядька та тітки, з якими Дарсі й Елізабет лишалися у щонайтепліших стосунках.

Як і численні попередні розробки, сироватка її ясновельможності виявилася непотребом — вона сповільнювала розвиток загадкової моровиці, проте не могла їй запобігти. Нечистий і далі кидав на Англію довгу тінь. Мерці й далі вигризали шлях на свободу зі своїх домовин і склепів, щоб поласувати англійськими мізками. Перемоги святкували, полеглих оплакували. А трійко сестер Беннет — захисниць Гартфордширу на службі в його величності, вихованих на таємницях Шаоліня наречених смерті — стали тепер нареченими смертних чоловіків. Їхні мечі спинила єдина сила, яку не здолає жоден звитяжний воїн.

КІНЕЦЬ

«Гордість і упередження і зомбі»: запитання для позакласного обговорення

«Гордість і упередження і зомбі» — це вдумливе й багатогранне