Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

ПОТВОРИ ПОВЗАЛИ ПО ЗЕМЛІ І ВГРИЗАЛИСЯ У СТИГЛУ ЦВІТНУ КАПУСТУ, ЯКУ ПРИЙНЯЛИ ЗА МІЗКИ

— Вибач, Ліззі, що цього прикрого типа повісили на тебе. Сподіваюся, ти не проти — це ж бо все заради Джейн. Та не так уже часто ви й перетинаєтеся. Не переймайся.

Під час прогулянки було вирішено, що містер Дарсі попросить згоди містера Беннета того ж вечора. Благословення матері Елізабет збиралася попросити сама. Вона не знала, як та сприйме цю звістку, і часом навіть підозрювала, що навіть його статків і слави не стане, щоб перебороти її бридливе ставлення.

Коли містер Беннет подався увечері до бібліотеки, Елізабет побачила, як містер Дарсі встав і пішов за ним. Від хвилювання вона аж заціпеніла. Вона думала, що батько погодиться, хоча й неохоче; але їй було прикро, що саме вона, його найкращий воїн, так засмутить батька своїм вибором. Тому, доки містер Дарсі не повернувся, вона сиділа, мов на голках, і відлягло їй трохи лише від його усмішки. За кілька хвилин він підійшов до стола, за яким Ліззі сиділа разом з Кітті. Вдаючи, що захоплено спостерігає за її роботою, він нахилився і прошепотів їй на вухо: «Ідіть у бібліотеку, батько хоче з вами поговорити». Вона одразу послухалася.

Батько з суворим виразом обличчя походжав кімнатою.

— Ліззі, що ти собі надумала? Ти несповна розуму, що погодилася на його пропозицію? Ти ж його завжди ненавиділа!

Як палко вона бажала тієї миті, щоб її колишні думки були розважливіші, чи бодай щоб вона висловлювала їх стриманіше! Це дозволило б уникнути плутаних пояснень і зніяковіння, яких тепер годі було оминути. Але вона запевнила батька, що любить містера Дарсі.

— Він багатий, а отже, в тебе буде більше ошатних суконь і карет, аніж у Джейн. Але чи зробить це тебе щасливою?

— Добре, нехай ви вважали, що я його ненавиджу, і вам шкода втратити захисницю Гартфордширу. Але ж інших заперечень у вас немає?

— Жодних. Ми всі знаємо, що він бундючний і неприємний тип, а ти — велика втрата для Лонґборна й цілого Гартфордширу, проте якщо він справді тобі подобається, то це не має значення.

— Подобається, ще й дуже, — відповіла вона зі сльозами на очах. — Дуже його люблю. Та й не такий вже він і гордий. Він дуже добрий. Ви його зовсім не знаєте, і мені прикро, що ви так про нього говорите.

— Ліззі, — сказав батько, — я дав йому свою згоду. Такому чоловікові, звісно, я не відмовив би ні в чому, коли вже він зробив нам честь про щось попросити. Тепер даю згоду тобі, коли вже ти затялася, що хочеш його за чоловіка. Проте дозволь порадити тобі подумати ще раз. Я знаю твою вдачу. Я знаю, що ти не будеш щаслива, якщо не зможеш справді поважати свого чоловіка. Ти — вишколений воїн, а отже, змарніла б у нерівному шлюбі, який приніс би тобі лише горе й безчестя. Донечко, мені було б гірко спостерігати, як ти живеш із чоловіком, якого не поважаєш, — тож врятуй мене від такої прикрості.

Елізабет схвильовано й урочисто запевнила, що містер Дарсі — її обранець, пояснила, як поволі змінювалася її думка про нього, висловила цілковиту певність, що його любов — не минуща примха, а почуття, що витримало випробування багатьма місяцями непевності, і не пошкодувала завзяття, перелічуючи всі його чесноти. Врешті вона здолала недовіру батька і примирила його з цим союзом.

— Що ж, моя люба, — сказав він, коли вона змовкла, — мені додати нема чого. Якщо це справді так, то він заслуговує на тебе. Я не зміг би розстатися з тобою заради когось менш гідного твоєї любові.

На довершення такого схвального портрета Елізабет розповіла, що містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Батько вислухав її з подивом.

— Ото вже вечір, сповнений чудес! Отже, це Дарсі і гроші дав, і борги сплатив, і скалічив того типа? От і добре, він заощадив мені на коштах і гризотах. Якби за цим стояв твій дядько, то я мусив би йому відшкодувати збитки — і зробив би це. А ось закохані чоловіки завжди стоять на своєму. Завтра я запропоную йому гроші, а він бушуватиме і запевнятиме, що закоханий у тебе — й на тім усе.

Тоді батько згадав, як Елізабет знітилася, коли він зачитав їй лист полковника Фіцвільяма. Трохи покепкувавши над нею, він нарешті відпустив доньку, додавши:

— Якщо хтось прийде свататися до Мері чи Кітті, скажи, хай іде просто до мене, поки випала вільна часина.

В Елізабет мов тягар з душі звалився. Помедитувавши півгодини у своїй кімнаті, вона нарешті зібралася і спустилася до товариства. Хвилювання було надто свіже в пам’яті, тож на зміну сум’яттю ще не прийшла радість. Вечір минув відносно спокійно. Загрози вже були позаду, але вона ще не звикла до спокою й легкості.

Коли мати піднялася вночі у спальню, Елізабет пішла за нею й повідомила важливі новини. Звістка мов громом уразила місіс Беннет: спершу вона скам’яніла й не могла видушити з себе ні слова. Вона не одразу й зрозуміла, про що йдеться, а коли нарешті почала приходити до тями, то завовтузилася у своєму кріслі, стала зводитися, знов сідати і хреститися.

— Боже мій! Боже благослови! Подумати тільки! От тобі й на! Містер Дарсі — хто б міг подумати? Та невже? Ой, моя мила Ліззі! Яке на тебе чекає розкішне і багате життя! А гроші на прикраси, а коштовності, а карети! Джейн до тебе не дотягуватиме — годі й порівнювати! Я така задоволена, така рада. І такий чарівний чоловік! Такий красень! Такий високий! О люба моя Ліззі! Вибач, що раніше він мені так не подобався. Сподіваюся, він заплющить на це очі. Люба, люба Ліззі. Будинок у Лондоні! Життя у розкошах! Три доньки вийшли заміж! Десять тисяч на рік чи, може, й більше! Мов у Бога за пазухою! І особливий дозвіл — ти вийдеш заміж за особливим дозволом. Мила моя, скажи, які страви любить містер Дарсі,