Заблудлий - Джейн Гарпер

«Що ти робиш?»

Кемерон нахилився. «Дещо перевіряю».

«Що саме?»

«Навіщо моя клята дружила тягає сюди дітей».

Ліз завагалася. «Я думала, ти їдеш до ретранслятора».

«Я їду».

«Баб чекає».

«Спершу маю закінчити тут».

Кемерон ще раз занурив лопату в пісок — і зупинився. Гортанно крекнув.

— Він щось знайшов, — ледве чутно промовила Ліз.

Звук, який видав Кемерон, був не те щоб тріумфальний — була в ньому якась утробна нота. Ліз зненацька пошкодувала, що не поїхала того ранку в іншому напрямку. Кобила вже напилася, з полегшенням побачила вона. Ліз заховала відро назад у багажник і, обернувшись, якраз побачила, як Кемерон зігнувся й риється руками в піску. Коли він підвівся, то тримав поліетиленовий конверт, матовий від червоної куряви.

«Що це?»

Кемерон так вищирився, що у Ліз замлоїло в животі.

«Закопаний скарб».

— Я зрозуміла, що це, — потерла Ліз долонею руку, і Нейтан побачив свіжий шрам він раку шкіри і старий шрам, який вони ніколи не обговорювали. Один з багатьох. Такі шрами були в усіх: у Ліз, у Нейтана, у Баба. І в Кемерона. Шрами, які вони ховали і про які нікому не зізнавалися.

— Я миттю зрозуміла, що саме знайшов Кемерон, — провадила Ліз. — У мене самої було щось схоже.

У випадку Ліз це була стара жерстянка від печива, й ховала вона її у відрі з кінським кормом. Ховала, поки її не знайшов Карл. Від удару в неї луснула барабанна перетинка в лівому вусі, й слух так ніколи до кінця не відновився. Але вона затямила урок і більше не робила і спроби. Хлопці ще були маленькі, й вона занадто боялася наслідків.

Але, стоячи біля могили скотаря і спостерігаючи за своїм середнім сином, вона подумала, наскільки гіршими були наслідки через те, що вона більше не робила спроби.

«Облиш це», — почула вона власні слова і здивувалася.

Кемерон теж здивувався, його погляд закрижанів. «Ти навіть не знаєш, що це».

«Знаю, Кемероне. Я знаю».

«Тоді ти повинна знати, що тебе це не стосується».

Тут він випростався на повен зріст. Руки розслаблено тримали держак лопати, і штих звисав збоку. Вільно звисав. Кемерон не підняв його анітрішки. Він не погрожував Ліз, не погрожував, та коли він стояв отак, легенько погойдуючи лопатою, і метал поблискував на сонці, Ліз розуміла, кого Кемерон їй нагадує. Більше він не був її маленьким хлопчиком. Точніше, був не тільки її хлопчиком. Він був також і сином свого батька.

І вона зрозуміла (і завжди розуміла в глибині душі) те, що намагалася сказати їй Ільза. І чому так непокоївся Гарі. І чому в Ло такі сумні малюнки. І чому рука Софі на перев’язі. І чому все повториться знову. А може, буде ще гірше.

Ліз несамохіть здригнулася, коли Кемерон рушив повз неї до своєї автівки. Він кинув лопату в багажник, хряснув дверцятами, а потім жбурнув конверт крізь вікно на пасажирське сидіння. Кобила сахнулася, потягнувши за повіддя, зачеплене за дзеркальце, й Ліз зашепотіла до неї, заспокоюючи.

«Мені час їхати, — мовив Кемерон, не дивлячись на неї. — Багато справ».

«Ти їдеш до ретранслятора?» Голос Ліз прозвучав дивно навіть для її власних вух.

Кемерон повернувся до могили й почав загрібати ногою землю назад у яму.

«Збирався, але... — його злість замерехтіла, як розжарене повітря. — Спершу, мабуть, заїду додому. Побалакаю з Ільзою».

«Кемероне. Будь ласка». Струмочок страху перетворився на бурхливий потік. «Удома дівчатка».

Він нічого не відповів, а потім нарешті звів погляд. «То й що? Може, їм теж корисно це послухати».

Від його тону й від того, як зблиснули на сонці його очі, Ліз раптом повернулася на тридцять років назад: вона дуже добре, без тіні сумніву, знала, що трапляється, коли чоловіки в такому гуморі повертаються додому.

Навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона відчула, як її рука тягнеться вперед. Рішення сформувалося в голові цілком підсвідомо. Рішення, яке стало інстинктивним багато років тому. Воювати чи втікати. Син стояв метрів за п’ять від неї, може, за шість. І неуважно дивився униз, буцаючи пісок, щоб приховати шкоду, якої наробив.

Не встигла Ліз і перший вдих зробити, як уже сиділа на водійському місці, а з другим вдихом уже повертала ключа.

Кемерон звів погляд, але на той час її нога вже була на педалі газу. Ліз опустила вікно й відчепила повіддя від дзеркальця. Щойно вона від’їхала, тримаючи повіддя, кобила слухняно рушила за нею. Не дуже і швидко. В цьому не було потреби: достатньо, щоб кінь їхав клусом — і людині його не наздогнати.

— Але Кемерон спробував, — спустошеним від жаху голосом провадила Ліз. — Він дуже старався.

Справді старався: загорлав і погнався за нею. Він зрозумів, що відбувається, і знав, чим це закінчиться. Ліз довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не притопити педаль газу, тікаючи від жахливого звуку. Натомість вона їхала з рівномірною швидкістю, стараючись не слухати і дивлячись прямо вперед. І зрештою, уже згодом, коли вона таки сповільнила рух і глянула в дзеркальце, позаду нікого не було. Вона лишилася сама-одна.

Розділ 39

Довго Нейтан стояв, утупившись у могили, перш ніж заговорити.

— У четвер уранці Кемеронової машини ще не було серед скель.

— Ти знав про це? — здивувалася Ліз.

— Я думав, хтось її перегнав. Або я збожеволів. Я не мав певності, справа в першому чи другому.

— Я припустилася помилки, — сказала Ліз. — Лишила машину біля дороги неподалік дому. Але вночі збагнула, що це надто далеко. Він би не зміг пройти стільки пішки. Якби машину знайшли там, здогадалися б, що був ще хтось.

— І ти її переставила?

Вона кивнула.

— Наступного дня. Виїхала раненько, знову ведучи кобилу за повіддя, й поїхала на гребінь. Я вирішила, що такий, як Кемерон, цілком міг здолати цю віддаль. Десять кілометрів.

— Там навіть дев’ять.

Ліз не сперечалася.

— Я просто не хотіла, щоб її знайшли швидко.

Довгий час Нейтан не говорив нічого. Не хотів про це взагалі думати.

— Я не знала, що робити з Ільзиними документами, — мовила Ліз. — Хотіла повернути їй, але не знала як. Під ногами постійно крутяться дівчата — то в моїй спальні, то в стайні. Потім Зандер почав