Заблудлий - Джейн Гарпер

— Ага.

— Він теж за тобою сумує.

— Справді?

— Звісно. Ти ж його тато.

Нейтан відчув теплу іскру між ними й на мить пригадав, за що колись кохав золотокосу дівчину з того боку паркану.

— Зустріч із Зандером — найкраща мить у році. Він чудовий, ти маєш пишатися.

— Ну... І ти теж, Нейтане.

Почувся рух, і Нейтан побачив у коридорі сина. Підкликав його помахом руки.

— Ось він тут. Я дам йому слухавку. З Різдвом, Джекі.

Зандер узяв телефон, роззявивши рота, від чого Нейтан почувся трішки винним, і водночас йому стало трішки краще. Слід було зробити це багато років тому.

Відвертаючись, він знову зачепився оком за вішалку, простягнув руку та зняв Кемеронові ключі. Рушив коридором, прошелюючи ремінець крізь пальці. Той і досі був припорошений червоною курявою, і Нейтан несамохіть уявив, як ключі валялися на передньому сидінні Кемової машини того жахливого дня, коли його знайшли. «Не валялися», — шепнув тихий голос у голові. Вони були охайно згорнуті, як ніколи не робив брат.

Нейтанові думки розполохав крик, з яким Софі й Ло вискочили з вітальні та промчали повз нього. За ними вийшла Ільза з усмішкою на вустах і з мішком на сміття, повним подертого пакувального паперу. Опустивши ключі в кишеню, Нейтан усміхнувся у відповідь. Вийшла Ліз, і Нейтан з полегшенням побачив, що сьогодні в неї кращий вигляд, ніж напередодні. Вона попрямувала на кухню і дорогою стиснула йому руку. Ну, бодай пробачила його.

— Пора готувати обід. Я дала туристам вихідний, отож можеш допомогти, — сказала вона, а тоді обернулася і гукнула: — Софі!

— Га? — пролунав у відповідь голос.

— Будь ласка, збігай і скажи Сеймонові та Кейті, що обід буде о дванадцятій.

— О’кей.

Знову тупотіння. З’явилася Софі й на мить зупинилася.

— Можна мені збити вершки на «Павлову»[4]?

— Ні! Я хочу збити! — закричала Ло.

— Обидві можете збивати, — закотила очі Ліз. — Але ще все одно зарано.

Вона пішла на кухню, а Софі вибігла надвір. Спочатку було тихо, а тоді веранда знову загуркотіла. У дверях постала Софі, й Нейтан з її обличчя здогадався, що тут щось не так.

— Її немає, — збентежено зронила Софі.

Біля Нейтана з’явився Гарі.

— Кого немає? — запитав він.

— Машини туристів.

— Вони поїхали?

— Фургон стоїть. А машини немає!

Гарі нахмурився, і Нейтан рушив за ним надвір.

І, певна річ, пом’ятої машини туристів — їхньої особистої автівки, на якій вони приїхали, — ніде не було. Вчора ввечері ще стояла поряд з фургоном, як і всі дні перед тим. А тепер там було тільки порожнє місце. Софі підбігла туди й розкинула руки.

— Бачите? — крикнула вона. — Я ж вам казала.

Двері фургона відчинилися, і Саймон, вистромивши голову, здивувався, побачивши, що на нього витріщаються Нейтан, Гарі й дівчата. Озирнувшись, Нейтан угледів, що Ільза й Баб теж вийшли на веранду подивитися, що тут за рейвах.

Саймон примружився від сонця. Було враження, наче він щойно прокинувся.

— Кейті вже в будинку? — запитав він. Минула ще мить, поки він збагнув, на що всі витріщаються. Очі його розширилися, сон як рукою зняло. — Де наша клята машина?

Він вибіг, підтягуючи шорти. Зупинився на порожньому місці, розвернувся в один бік, потім у другий. Машина не з’явилася.

— А де були ключі, приятелю? — запитав Гарі.

Саймон припинив крутитися й кинувся назад у фургон. Повернувся він ще більш приголомшений, якщо таке можливо.

— Вони були отут, у шафці, а тепер їх немає!

Він знову вибіг на порожнє місце.

— І Кейті з тобою теж немає? — швидко спитав Гарі, поки Саймон знову не почав крутитися.

— Немає! Вона теж зникла! І її наплічник! — Саймон став як стій і витріщився на них. — Стривайте. Кейті забрала мою машину?

— Я б сказав, приятелю, що дуже схоже на те.

— Але... навіщо? — Саймон вибалушив очі, але з неймовірною швидкістю, яка здивувала Нейтана, вираз його обличчя спохмурнів. — Це ж було моє авто. Як вона могла так зі мною вчинити?

Нейтан прочистив горло.

— Вона згадувала, що дуже хоче поїхати нарешті геть, — сказав він нейтральним тоном.

— То й що? Вона собі може просто вирішити і все? — Саймонові очі зблиснули, і він почав міряти порожню ділянку кроками. — Чорт. Чорт! Не можу повірити.

— Ти не чув, як вона поїхала? — запитав Гарі. Його це трохи розважало.

— Я ввечері випив снодійне, — огризнувся Саймон. — Останнім часом дуже хвилювався. Чорт, — знову забігав він. — Ніхто більше не чув, як вона поїхала?

Нейтан притлумив бажання озирнутися на Ільзу. Зараз, коли Саймон про це заговорив, Нейтан наче пригадував, що в якийсь момент смутно чув торохтіння двигуна. Нейтан уже засинав, і йому наснилося, що це генератор. А коли він розплющив очі, побачив Ільзу, яка спала поруч, і про все забув.

Він спостерігав за Саймоном, який ходив туди-сюди й бурмотів собі під ніс щось дуже схоже «дурна сучка», й на саму думку про те, що Кейті втекла під покровом темряви, у Нейтана зринуло особливе тепле відчуття. Якщо так подумати, вона заслуговує на краще, але для початку й цього вистане.

— І як я маю вибиратися з цього задуп’я без машини? — уже горлав Саймон. Крик був на межі вереску. Нейтан почув, як Баб на веранді марно намагається придушити смішок.

Гарі зловив Нейтанів погляд. Мимолітна усмішка змусила ворухнутися риси його грубуватого обличчя.

— Можу тебе завтра вранці підкинути в місто, приятелю, — мовив Гарі люб’язно.

— А далі в біса що? — огризнувся Саймон.

— Не знаю, приятелю. Але думаю, там ти щось вигадаєш.

Саймон кинув ще один погляд на них, потім ще один погляд на порожню ділянку, розвернувся й потупав у порожній фургон, де колись була його дівчина, і з силою хряснув дверима.

Нейтан досі чув, як посміюється Баб, разом з Ільзою і дівчатами зникаючи в будинку. Вони з Гарі обмінялися зачудованими поглядами.

— На цій ноті... — почав Гарі, рушаючи до будинку. — Ти йдеш з нами?

Нейтан відчував, як кишеню відтягують Кемеронові ключі.

— Гарі, — його усмішка згасла, — з Ільзиною машиною все гаразд,