Заблудлий - Джейн Гарпер

Почувши це, Гарі обернувся.

— Ні?

— Ільза підозрює, це Кем її псував, от чому вона була така ненадійна, — мовив Нейтан, спостерігаючи за його обличчям. — Ви ж так і думали?

Якусь мить Гарі помовчав, а далі кивнув.

— Ага. Так і думав. Зрештою, небагато є поламок, здатних загнати мене в глухий кут, але ця клята машина... — він похитав головою.

— Ільза вважає, він і інші речі робив.

— Які це? — запитав Гарі.

— Такі ж, як робив тато, — сказав Нейтан. Почекав. — Щось ви не здивовані.

— Справа не в тому, — зиркнув Гарі на будинок. — Слухай, Кемерон був хлоп розумний. Набагато розумніший за Карла, та ти це й сам знаєш. Карл був жорстоким агресивним покидьком і ніколи не переймався, хто про це дізнається. А Кем був не такий. Хотів, щоб люди його любили й поважали. І так і було, хіба ні? Але насподі... — Гарі замовк так надовго, аж Нейтан уже був подумав, що провадити він не збирається. — Я давно почав підозрювати, що Кем більше схожий на вашого тата, ніж хоче це показати. Може, навіть гірший, бо розумніший. Умів краще це приховувати.

— А ви ніколи його ні за чим не застукали?

— Ні, але деякі ознаки я бачив. Оті збіса сумні малюнки Ло. Історія з рукою Софі теж мені відгонила брехнею, але вона присягалася, що так і було.

— Господи, Гарі, слід було щось робити!

— Агов, — тицьнув Гарі мозолястим пальцем у Нейтана. — Ти сюди рік носа не показував, приятелю. Не тобі розповідати, що мені слід було робити, а чого не слід. Я тримав при собі ключа від сейфа з рушницями — на той раз, якщо Кемові щось у голову стрельне. Я відсилав його подалі від хати на які тільки можна роботи. Намагався поговорити з ним. Коли це не спрацювало, посварився з ним — саме цю сварку й чув твій клятий приятель-турист.

— Ви ж могли подзвонити в поліцію.

— І ти міг, — зненацька мовив Гарі. Він утупився в Нейтана ясними очима. — Скільки разів ви з братами й мамою могли так вчинити? Ви вже достатньо дорослі були, щоб підняти слухавку і комусь зателефонувати. То чого ж не зробили цього?

Нейтан розтулив був рота, але зразу стулив.

— Не знаю, — нарешті зронив він.

Але збагнув, що насправді він знає. Він нікому не подзвонив і не попросив допомоги просто тому, що це ніколи не спадало йому на думку. Він знав неписане правило: не розповідати нікому, навіть один одному. Та якби навіть він і додумався попросити допомоги, навряд чи в цьому був сенс, коли просити її нема в кого. Може, Нейтан і небагато знає в житті, але одна істина глибоко вкорінилася в його свідомості. Тут, у пустелі, ти сам-один.

— Одного разу я таки подзвонив у поліцію, — сказав Гарі, і його обличчя знову стало непроникним. — Коли стосунки між вашими батьками геть зіпсувалися. Ви з Кемом були в пансіоні. Але можеш запитати в Баба — гарантую тобі, що він пам’ятає. Потім твоя мама змусила мене пообіцяти, що я так більше ніколи не зроблю. Це спричинило багато проблем, які один візит сержанта не виправив, і закінчилося все не дуже добре.

— Для мами?

— Для Баба.

Довгу хвилю вони обидва дивилися на могили в кінці двору.

— Знаю, з Бабом буває нелегко, коли він вирішує виявити впертість, — мовив Гарі. — Але в дитинстві йому дісталося ще більше, ніж вам з Кемом, ясно? Ви з Кемом не єдині, кому було важко.

Хвилину Нейтан мовчав.

— Так. Я знаю.

Зараз Гарі дивився на будинок, і Нейтан, простеживши за його поглядом, мигцем побачив Ліз у кухонному вікні. Усміхаючись, вона поглядала вниз — мабуть, розмовляла з однією з дівчат. Поки Гарі дивився на них, обличчя його розслабилося, а очі вперше стали такі відкриті й беззахисні, якими Нейтан їх ще не бачив. Спостерігаючи за тим, як Гарі спостерігає за його матір’ю, Нейтан уперше подумав, чи, бува, нема якоїсь іншої причини, ніж земля і стиль життя, яка спонукає Гарі стільки років залишатися в маєтку. А тоді Ліз відійшла од вікна, й віконниці на очах Гарі так швидко зачинилися наглухо, аж Нейтан подумав, чи не привиділося йому це все.

У гарячому повітрі стрепенувся евкаліпт, і вони обидва знов обернулися до могил.

— На похороні я розмовляв зі Стівом, — мовив Нейтан. — Він вважає, що Кемерон тої ночі таки напав на Дженну.

Гарі лише кивнув.

Нейтан відчув у кишені ключі, гострі й зубчасті.

— Як гадаєте, коли вона подзвонила, що саме хотіла вона йому сказати?

— Не знаю. Та що завгодно.

— Але, на вашу думку...

— Слухай, я скажу тобі свою думку, приятелю, — обірвав його Гарі. — Іноді — чи то випадково, чи ні — іноді, гадаю, все виходить на краще. І коли тобі пощастило, не варто починати докопуватися, як воно так сталося, розумієш?

Він востаннє кинув погляд на могили, навколо яких вітер носив куряву.

— Отже, — Гарі твердо розвернувся назад до будинку. — Ти йдеш, приєднаєшся до всіх?

Нейтанові у шкіру вгризався метал ключів.

Ільзин конверт поцупили динго.

Дженни Мур тут немає.

Ремінець, уже розмотаний, був колючий від піску. Кемеронова машина самотньо стояла на під’їзній доріжці.

Нейтан похитав головою.

— Ще ні.

Розділ 36

Кемеронів «ленд-крузер» і досі стояв там, де його кілька днів тому поставили Нейтан і Зандер.

Коли Нейтан заліз у машину, за ним стрибнула Дафі, зрадівши, що знову опиниться в знайомій автівці. Нейтан сидів на водійському сидінні, відчуваючи вм’ятини крісла рівно по контурах братового тіла. Зараз крісло відсунуте було на зручну віддаль від педалей. Нейтан дістав з кишені ключі. Двигун завівся миттєво, як і всі попередні рази. В Кемерона проблем з машиною не було, подумав Нейтан з гіркою ноткою, уявивши покинуту Ільзину автівку. Він дочекався, поки добре запрацює кондиціонер, і під уважним поглядом собаки вийшов і відчинив багажник.

Витягнув пляшки з водою, консерви, холодильник. Витягнув аптечку й витрусив з неї весь уміст, шукаючи чогось, схожого на конверт. Відстебнув запасні колеса й обмацав внутрішні краї. Поліція вже двічі обшукувала машину. Але, подумав Нейтан, методично працюючи, вони не знали, що шукати.

Він