Заблудлий - Джейн Гарпер

— Мій присуд: у Ло краща, — казала Софі. — Десять балів з десятьох.

Голос її, здавалося, лине здалеку, а коли Ло радісно заверещала, звук був наче під водою. Нейтан спробував кивнути, але голова була важка й паморочилася. Він збагнув, що дівчата спостерігають за ним.

— Я згоден, — промовив він, ледве ворушачи язиком. Він бачив, як усміхається Ло, та лише краєм ока. Погляд його прикипів до зворотного боку картини. А саме до того, що там було приклеєне. Щось потерте й поблякле, повне червоної куряви в складках поліетилену. Нейтан відчув, як під ногами гойднулася земля.

— Тут страшенно спекотно, дівчатка, — вичавив він. — Ідіть у хату й принесіть попити.

— Гаразд.

Почулося тупотіння, грюкнули двері.

У Нейтана трусилися руки, коли він поклав картину лицем униз на веранду. Поліетиленовий конверт був охайно приклеєний скотчем по центру рами. Нейтан пововтузився, не дбаючи, чи не завдасть шкоди самій картині, й відірвав його. Випростався.

Під курявою проглядалися кольорові краї банкнот, рельєфні літери на обкладинці паспорта й кілька згорнутих свідоцтв явно державного зразка. Нейтан відчув, як серце зробило перебій, неначе в грудях знагла утворилася пустка. Тої миті він зрозумів, що не очікував це тут знайти. Аж ніяк.

«Не чіпайте картину».

Нейтан окинув оком спорожнілий двір. З-за будинку більше не чулися удари м’яча об крикетну битку. Не чулося радісних вигуків Баба.

«Чорт, нізащо. Не чіпайте Кемів шедевр».

Удалині стояла темна й відлюдна хатина Гарі, її двері були міцно зачинені.

«Не смій у біса торкатися її. Ти вже достатньо лиха накоїв».

Здавалося, позаду Нейтана хтось нависає, затамувавши подих. Не чулося руху ні Ліз, ні Ільзи. Вікна кухні й кабінету були непорушні й порожні.

«Її місце на стіні».

За спиною Нейтан не так розчув, як відчув рипіння мостин і кроки в коридорі. За мить тихо вискнули сітчасті двері. Він не ворухнувся. Не міг примусити себе озирнутися.

«Золоте правило будинку».

Хто це його попереджав?

«Не торкайся картини».

Всі. Всі попереджали.

Кроки наблизилися.

— Тобі ж казали, — мовив голос. — Ніколи ти не слухаєш, Нейтане.

Він озирнувся.

Розділ 38

— Тобі ж казали.

Нейтан знав цей голос незгірше за власний. Він розвернувся. За кілька кроків стояла мати — її обличчя частково ховалося в тіні веранди.

Очі Ліз метнулися з картини на землі на поліетиленовий конверт у Нейтанових руках. Потім вона звела погляд на сина. Цей погляд був твердий — зовсім не такий, як в останні дні.

— Це було мило, — тихим голос промовила вона. — Те, що ти розповів дівчатам про скотаря. Я чула через вікно.

У Нейтана заціпеніли руки — здавалося, конверт от-от вислизне з пальців.

— Це правдива історія, — озвався він, трохи спотикаючись на словах.

Ліз зустрілася поглядом із сином.

— Можна я розповім тобі іншу історію?

З коридору долинуло тупотіння дівчачих ніг, і Ліз миттєво зробила крок уперед і висмикнула конверт з Нейтанових рук.

— Не тут. Ходімо зі мною, Нейтане.

Вона твердо взяла його за руку, зіперла картину на стіну будинку, а конверт сховала в кишеню фартуха.

Вони перетнули двір; під полуденним сонцем тінь Ліз змаліла до крихітної темної цятки в неї під ногами. Вони рушили до евкаліпта й зупинилися під лагідним погойдуванням його гілля. Під ногами біч-о-біч лежали могили.

Втупившись у землю, Нейтан відчував, як у вухах стугонить кров. Сухий ґрунт поруч зі свіжоперекопаною землею. У Нейтана було стільки запитань, що він не знав, з чого почати.

— Я поїхала кататися верхи, — нарешті заговорила Ліз. — Після того, як Софі зламала руку й сказала, що її скинула кобила. Ми не могли більше такого допустити. Софі ж хотіла виступати на манежі. Отож я вирішила сама виїздити кобилу.

Зненацька Нейтанові перехотілося це чути. Але він, заплющивши очі, примусив себе дослухати її розповідь. Того дня, коли Кемерон не повернеться додому, говорила Ліз, вона зробила те, що і щодня. Осідлала коня. Цієї звички вона набула за роки шлюбу. На коні вона була вища, спритніша, і бодай кілька годин її ніхто не чіпав.

Того дня вона їхала на кобилі Софі. Поки у Софі гоїлася рука, кобилу слід було комусь тренувати. Ліз каталася довше, ніж зазвичай, шукаючи проблеми, які можуть виникнути з твариною. Але їхати було зручно, кобила реагувала добре. Думаючи про руку Софі, Ліз додала швидкості, ще активніше шукаючи негаразди. Вона вже заїхала далі, ніж збиралася, коли вперше закралася ця думка, слизька й чорна.

— Ніяких проблем з кобилою не було, — сказала Ліз, і на її обличчі заграли тіні від евкаліпта. — Я не помітила нічого особливого. Це було незрозуміло.

Нейтан подумав про Ільзину машину, покинуту в гаражі. З нею теж усе було незрозуміло, поки не стало зрозумілим.

— Отож я просто їхала далі, — провадила Ліз.

Вона скакала вперед, з кожним кроком почуваючись дедалі незатишніше. Пригадалося, як трусилася бліда Софі, притискаючи ушкоджену руку. Плакала і казала, що їй страшно. Але готова була заскочити на свою кобилу тої-таки хвилини, коли їй нарешті дозволять. Усі хвалили її за сміливість, але Софі на це майже ніяк не зреагувала.

Коли Ліз побачила чоловіка, який стояв біля могили скотаря, її серце упало в п’яти, як бувало багато разів. Вона притримала кобилу. Зір у неї останнім часом став уже не такий гострий, і якусь хвилю під сліпучим сонцем чоловік був дуже схожий на декого іншого.

Ліз зупинилася, спостерігаючи, потім ступою під’їхала ближче. Впізнавши бездоріжник, що стояв поруч, вона видихнула. Звісно, це був зовсім не той чоловік, на якого вона спершу подумала, — просто ніяк не міг ним бути. Це був її син Кемерон.

— Що він робив? — запитав Нейтан. Він розплющив очі та втупився в землю.

— Він копав.

У Кемерона була в руках лопата, і він перегортав м’яку землю. Ліз неспішно під’їхала. Останнім часом Кемерон був мов не при собі, й зараз він копав як одержимий, нервуючи Ліз. Вона злізла з кобили й зачепила повіддя за бічне дзеркальце машини.

Кемерон випростався, стискаючи лопату обіруч. Метал зблиснув на сонці, й це знову нагадало Ліз про іншого чоловіка. Було щось у його очах. Він не зрадів, побачивши матір.

«Можна візьму води — напоїти кобилу?» Ліз підійшла до багажника машини, де він зберігав припаси.

Кемерон відмахнувся, знову зосередивши всю увагу на