Заблудлий - Джейн Гарпер

— Навіть на це й не сподівався.

Зандер міцно спав у ліжку, волосся темніло на тлі подушки, і Нейтан відчув укол ностальгії. Завжди саме Зандер будив його різдвяного ранку, це бувало через рік. Цілком можливо, що це останнє Різдво, яке вони проведуть разом, подумав Нейтан. Так чи так, а наступного разу син уже буде зовсім дорослий. Кімната здалася якоюсь голою, і Нейтан збагнув, що Зандер уже почав пакувати речі. Подивившись на його наплічник, Нейтан зітхнув.

— Що ти робиш?

Озирнувшись, Нейтан побачив, що Зандер уже прокинувся.

— Дивлюся, як ти спиш, мій син і спадкоємець.

— Це дико, — усміхнувся Зандер.

— Тоді слід було прокидатися раніше. З Різдвом!

— І тебе, — озвався Зандер; принаймні сьогодні він був наче в кращому гуморі, ніж учора. Він кивнув на Нейтанів синець. — Ну й око!

— Та все гаразд. Бачив би ти другого бійця!

— Я бачив. Учора ввечері. Баб був у нормі, — Зандер спостерігав за Нейтаном зачудованим поглядом. — Що це з тобою сталося?

— В сенсі?

— Не знаю. Ти якийсь... щасливіший.

— О! Ну... Це ж Різдво, хіба ні?

— Ага. Мабуть.

— Отож. Дівчата розгортають подарунки.

Зандер сів, спираючись на подушку.

— То ми реально святкуємо Різдво? Неначе нічого не трапилося?

— Вони ж діти, приятелю. Ти в їхньому віці теж радів, — мовив Нейтан і рушив до дверей. — Одягайся й виходь, коли будеш готовий.

— Тату... — Зандер набрав повітря. — Не думаю, що Софі зламала руку, коли їздила верхи.

Нейтан знову сів.

— Я вчора з нею розмовляв, і коли я про це заговорив, вона немов... забула. А тоді на її обличчі зринув дивний вираз, наче вона бовкнула зайвого.

Похорон відчинив усі шлюзи, подумав Нейтан. Тепер, коли Кем надійно похований у землі, всі неначе відчули, що можуть говорити те, чого не могли сказати при ньому. Нейтан подивився на сина. З багатьох поглядів він уже був майже дорослий. Більше вже не дитина. А в будинку занадто довго зберігали занадто багато таємниць.

— Це Кемерон її вдарив, — сказав Нейтан. — Мені Ільза вчора розповіла.

Довгу хвилю Зандер не відповідав.

— Софі ж зовсім маленька, — мовив нарешті. — Як він так міг?

— Не знаю, приятелю.

— Як гадаєш: Кемерон шкодував про це?

— Сподіваюся.

— Може, це пояснює, чому він покинув машину.

— Ага. Можливо.

— З дівчатами все гаразд?

Нейтан чув з коридору голоси й думав про Кемерона, похованого надворі.

— Думаю, так, принаймні зараз. Може, підеш приєднаєшся до них?

Він підвівся.

— Тату...

— Так.

— Вибач за останні кілька днів, — Зандер прошелював крізь пальці покривало, як робив це в дитинстві. — Я просто хвилювався.

— Знаю. І ти вибач, — мовив Нейтан. — І слухай, твоя правда. Я піду на прийом до Стіва. І подумаю — по-справжньому подумаю — про переміни. Не можу пообіцяти, що я поїду звідси, приятелю...

Зандер був розчарований, але Нейтан хотів бути з ним чесний. Це ж правда. Він не може просто взяти й поїхати — з багатьох причин. Фінансових. Практичних. І не в останню чергу тому, що іноді — дуже часто — відчував зв’язок з цією глушиною, і йому це подобалося. Було щось у цій лютій спеці, коли сонце стоїть високо в небі, а ти спостерігаєш за повільним плином черід. Дивишся на відкриті рівнини й бачиш, як у куряві змінюються барви. Тільки в такі моменти Нейтан відчував щось схоже на щастя. Якщо Зандер сам цього не відчуває, — а Нейтан розумів, що не всім це дано, — то пояснити це неможливо. Цей край суворий і немилосердний, але рідний.

— Усе покращиться, обіцяю, — Нейтан рукою пригорнув сина. Зандер обійняв його у відповідь. — Повір мені.

— Ага. Знаю.

Вони розімкнули обійми, і Нейтан лишив Зандера вставати й одягатися. В коридорі досі чулися теревені, які линули з вітальні. Це були приємні звуки. Нейтан рушив туди, але зупинився, побачивши стаціонарний телефон. Озирнувся на Зандерову кімнату, а потім, особливо не замислюючись, підійшов і набрав номер. Минуло чимало часу, і з першого разу він помилився. Набрав ще раз.

— Алло? — прозвучав голос, водночас знайомий і чужий.

— Джекі? Це Нейтан.

Збентежена пауза, а тоді:

— З Зандером щось трапилося?

— Ні, все гаразд, — сказав Нейтан і почув, як у слухавці зітхнули з полегшенням. — Я хотів поговорити з тобою.

— О... — ще одна пауза. — О’кей.

Це прозвучало здивовано, але зовсім не так вороже, як раніше. Інтонація була зовсім не та, що в мейлах і повідомленнях через адвоката.

— Слухай, Джекі, я хотів перед тобою вибачитися за те, що покинув твого тата. Хай що відбувалося між тобою і мною, а я вчинив жахливо, і якби ж я тільки міг повернутися й усе виправити!

— О... — ще довша пауза. — Дякую.

— І вибач за те, що я виявився не таким, як ти хотіла — для себе й для Зандера.

Цього разу він очікував на мовчання і просто чекав.

— Ти завжди забезпечував Зандерові все, що треба, — нарешті промовила Джекі. Чути було, як вона набрала повітря. — Вибач, Нейтане, мушу запитати: у тебе рак шкіри? Погані аналізи?

— Що? Ні.

— Що ж тоді тебе спонукало?

— Я просто... — він затнувся. — Відчув, що вже час.

І це правда, збагнув він. Гніватися десять років — тяжка праця. Джекі також утомилася. Вони ще трохи поговорили. Розмова рухалася незграбно й туго, неначе стара деталь у механізмі. Нейтан уявив, що її можна полагодити. Джекі висловила співчуття щодо Кемерона. Нейтан, зціпивши зуби, ввічливо запитав про Мартіна. У того, схоже, все було чудово, його зірка продовжувала сходження в галузі металоцентричної архітектури. Поки Джекі намагалася вести ніякову бесіду про ремонт, який вони зібралися робити в Зандеровій кімнаті, Нейтан блукав поглядом навколо. Його очі зупинилися на вішалці для ключів над родинним журналом. Кемеронові ключі від машини висіли на ремінці, де їх кілька днів тому почепив Нейтан.

Мовчання на тому кінці дроту підказало йому, що він щось проґавив.

— Вибач, що ти казала?

Там розчаровано зітхнули. Це викликало кілька спогадів, але Нейтан відмахнувся від них.

— Я казала: дякую за розуміння, що Зандерові слід готуватися до іспитів і більше бути