Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Вони скоро приїдуть, з хвилини на хвилину їхній літак приземлиться, і я кинуся в мамині обійми! Боже, як сильно я за нею скучила! Здається, ми цілу вічність не бачилися. Стільки всього сталося за два тижні, це якийсь жах. Я втратила невинність з Алексом, я двічі з ним посварилася і помирилася, я допомогла зловити покидька на ім'я Макар, а ще ми з Оленкою більше не дружимо, тому що вона мені брехала. Як це переказати мамі? Однієї ночі на все не вистачить.

— Я чую, як ти думаєш, — глузує з мене Алекс. Ми чекаємо батьків у аеропорту. Я на табло дивлюсь і губи кусаю. Стільки емоцій роздирає зсередини — як би відразу не спалитись! Ну, Василь Андрійович навряд чи щось запідозрить, а ось мама. Іноді вона ніби читає мої думки.

— Я нервую. І дуже багато думаю. Тобі ж відомо, що наші стосунки з моральної точки зору не можна вважати правильними, — бурмочу я відверту маячню.

— Яка, чорт забирай, моральна точка зору? У тебе випадково, не підвищена температура? — сміється Алекс і мацає мій лоб. — Начебто не гарячий.

— Точно? Може, ти щось інше помацаєш? Ну, для надійності, — виразно граю я бровами.

Алекс тільки головою хитає. Ми весело кепкуємо один над одним, поки не помічаємо в натовпі наших батьків. Мама підстриглася, їй дуже гарно! А Василь Андрійович ніби помолодшав на кілька років, такий задоволений і щасливий іде.

Верещу і мчу до мами. Вона сміється, обіймає мене міцно. Пахне якимись новими фруктовими парфумами, мені подобається.

— Доброго дня, Міко, — усміхається Василь Андрійович. І теж мене обіймає. — Скучив я за тобою.

— І я за вами! Дуже! — роблю крок убік, щоб і Алекс до нас підійшов, а то стоїть вдалині, до сімейних обіймашок не підключається.

Василь Андрійович вітає сина, не так добродушно та лагідно, ​​як мене, але помітно, що він радий бачити Алекса. Очі аж сяють.

— Як ви тут? — запитує мама.

— Та нормально, — безтурботно знизую я плечима. — Ти чудово виглядаєш, — вказую на її стрижку. Мама усміхається, але не зводить з мене допитливого погляду. Все-таки вона щось підозрює.

— Давайте сумки додому відвеземо, а потім десь пообідаємо, — пропонує Василь Андрійович.

— Відзначимо ваше повернення на батьківщину? — радісно питаю я.

— О так. У Чехії добре, але вдома краще. З багатьох причин, — він багатозначно дивиться на мене, потім на Алекса. Так, ми ж його діти. Які один з одним зустрічаються!

У дорозі мама розповідає, як вони з Василем Андрійовичем мало не запізнилися в аеропорт, як забігли в літак буквально в останню хвилину і як вони раді опинитися в рідній країні, де все близьке та знайоме.

— Якісь із вас неправильні мандрівники, — хмикаю я.

— А в тебе що нового? — цікавиться Василь Андрійович. — Навчанням займаєшся?

Ледве стримую посмішку. І знову ловлю на собі мамин погляд.

— Ну майже, — говорю я і на Алекса крадькома дивлюся. Так і хочеться до нього доторкнутися, обійняти! — Слухайте, а навіщо нам ресторан? Може, відпочинемо в альтанці у дворі, м'ясо на багатті посмажимо? Буде затишно.

Та й краще про стосунки говорити в домашній обстановці, а не в громадському закладі. Мама схвально киває, Василю Андрійовичу моя ідея теж припадає до душі. Алекс повертається до мене і швидко підморгує.

Вдома я біжу на подвір'я, гриль дістаю і м'ясо з холодильника. Вчора ми з Алексом хотіли його посмажити, я навіть підготувала кілька шматочків, але ми відволіклися спочатку на поцілунки, потім на спонтанний жаркий секс, після якого готувати не було ні сил, ні бажання.

Поки мама з вітчимом приходять до тями після дороги, ми з Алексом облаштовуємо альтанку. Тарілки виносимо, напої, я швиденько овочі для салату нарізаю, потай щипаю свого чоловіка за бочок, щоб не розслаблявся. Він у боргу не залишається: то за вухом мене поцілує, то по дупі тихенько лясне, то доторкнеться там, де не належить. Я хихикаю і всоте відволікаюся від приготування.

— Збоченець ти, не даєш мені зосередитись, — скаржусь я.

— То прожени мене.

— Угу, не дочекаєшся. І взагалі, треба келихи взяти, зовсім про них забула.

Мчу на кухню, шафки відчиняю. Ох, вчасно ми з Алексом розділилися, бо наші батьки нарешті спускаються вниз. Василь Андрійович іде надвір, мама біля мене крутиться. Але нічого не питає! Чекає на щось? Ні, я виявляю стійкість і нічого їй не розповідаю. Нехай одночасно з вітчимом про все дізнається.

— Ми з Оленкою посварилися.

Про це краще повідомити зараз, аби не повертатись більше до неприємної теми. Мама здивовано піднімає брови, головою хитає. Я зітхаю та розводжу руками. Ну, а що зробиш? Іноді дружба закінчується.

— З якої причини? — тихо питає мама.

Вона в курсі тієї ганебної ситуації із щоденником, тому не бачу сенсу щось приховувати. Говорю швидко, щоб назавжди цю сторінку перевернути.

— Ось. Але тепер у мене з’явилися нові подруги, Тая зі Світланою. Так що все добре. Я одна не залишуся, — насилу посміхаюся. — Давай у альтанку підемо. Там, мабуть, м'ясо вже готується.

— Добре.