Штани з Гондурасу - Євген Дудар
Робінзон зупинив її:
— Цієї газети не чіпай. Там…
— Що там?
— Там хвалять Робінзона Галапочку.
— Серйозно? Де?
Крузя бере газету. Шукає.
Робінзон:
— Головне там підкреслено червоним олівцем. Решту можеш не читати.
— Оце?.. «Отже, можемо без сумніву сказати: цех майстрів пензля поповнився ще одним молодим, але талановитим і оригінальним художником. Це скаже кожен любитель і цінитель мистецтва, побачивши хоча б одну картину Робінзона Галапочки — ’’Молода доярка…» Молодець! — Крузя звела на Робінзона погляд, сповнений поваги і любові. — Ну, давай чіпляти картину. — Стала на стілець. — Дивися.
Робінзон дивиться.
— Стоп! Нормально.
Крузя ступила на підлогу. Стала на те місце, де щойно стояв Робінзон.
— У тебе криве око.
— Що-о? — обурився Робінзон.
— Ану, поглянь.
Робінзон відійшов на місце, де щойно стояла Крузя.
— Справді, криво. Що за чорт! Ніби хтось непомітно пересуває шнурок.
— Домовий.
— Ти не жартуй. Дивися. Бачиш? Ще більше перекособочилося.
— Справді. Що воно за мара?
— А по-моєму, це не мара. По-моєму, це Бурундукін щось робить.
— Бурундукін знає, що ти саме в цю пору картину чіпляєш?
— Ось, — показує Робінзон на молоток. — Стукав я, забиваючи цвях. Це для нього сигнал.
— Дивися, картина справді перекосилася ще більше.
В цю хвилину у вікнах забриніли шибки. Зі стелі посипалися дрібненькі порошинки.
— О ні, це не Бурундукін! — сказав категорично Робінзон. — Це вібрація.
— Яка вібрація?
Робінзон підійшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж. З вулиці вдарило транспортним шумом.
— Тут видолинок, — пояснив Робінзон. — Будинок наш стоїть на пливунах. Автобус чи машина з гори набирає швидкість, щоб вискочити легше на гору. І будинок вібрує… Увімкни телевізор.
Крузя увімкнула. На екрані застрибали криві смуги. Робінзон підійшов, відрегулював, тоді відійшов. За вікном шугонуло кілька машин. Смуги знову застрибали на екрані.
— Бачиш? — показав Робінзон. — А я досі ніяк не міг второпати, що з телевізором. Чого тільки не робив з ним. Навіть кулаком по ньому гамселив.
— Тут справді дуже шумно. Навіть не чути звуку телевізора.
— Ми зачинимо двері на балкон.
Робінзон зачинив двері. Шум трохи поменшав.
— Як ти жив тут п’ять років?
— Звик, і ти звикнеш.
— Кажуть, що до шуму людина не звикає.
— Кажуть багато дечого… Аби любов була. Аби щось прив’язувало.
— Але любов не повинна сидіти в отакому шумі.
Робінзон обняв Крузю:
— А ми не будемо сидіти. Будемо виїжджати на природу. Сядемо на Дракона. Здійснимо кругосвітню подорож…
Крузя посміхнулася:
— Ти спочатку знайди свого Дракона. А тоді… Тоді продай.
— Що-о? Цього не буде ніколи! — категорично відрізав Робінзон. Крутнувся, відійшов від Крузі і сів на дивані.
Крузя підступилась, сіла біля нього. Ласкаво поклала руку на плече:
— Робінзончику, милий, не сердься. Але ти художник, солідна людина… А примхи з отим конем…
— Це не примхи. Я люблю природу. Люблю усе живе. А понад усе — коней. Тим більше, я його врятував від смерті. Та й, кінець кінцем, яке кому до цього діло? Хтось тримає удома мавпу. Хтось тримає тигра, хтось вівчарку. А чому я не можу тримати коня? Чому? Колись навіть великі люди мали коней, виїжджали верхи на прогулянки…
— То було колись. Тепер великі люди виїжджають на прогулянки на «Волгах». У крайньому випадку, на «Жигулях».
— Терпіти не можу машин. Терпіти не можу перегару бензину, шуму. В мене від цього починаються приступи мігрені.
— То, може, в когось починаються приступи мігрені від твого коня?
— Нехай на мого коня не дивляться.
— Якби ти мав свій замок, чи хоча б маєток, чи хоча б віллу за містом, то на нього ніхто не звертав би уваги. А так…
— А так — я людина. Не хочу бути зв’язаним мотуззям міщанським. Комусь подобається «Волга», нехай їздить на «Волзі». Мені подобається кінь.
— Якби ж хоч кінь, а то шкапа…
— Ми також колись будемо шкапами.
Замовк Робінзон. Мовчить Крузя.
На екрані телевізора крупним планом дама:
— Закоханий шимпанзе набагато страшніший, ніж закоханий мужчина. Та нещасливого кохання не буває. Кохання — це подарунок, за який треба воювати. Горці кажуть, що мужчина має право битися у двох випадках: за рідну землю і за кохану…
Робінзон нервово підійшов до телевізора і вимкнув його. Знову мовчання. Порушила його Крузя:
— То що, може, мені йти?
— Воля твоя.
— Колись ти з моєю волею не рахувався. Ти казав:
«Лицар краде свою кохану, садить на коня і везе у свій замок…»
— Тепер кохана хоче позбутися коня, на якому її віз лицар. Починає їй не подобатися «замок». Звідки лицар може знати, що завтра не захочуть позбутися його?
— Ах, ось ти якої думки про мене! А я вважала…
Тоді мені тут робити нічого…
Йде до виходу. Робінзон схоплюється. Заступає Крузі дорогу.
Крузя задоволено осміхається. Проте рветься до дверей.
