Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Даму ніби кольнуло:

— Цього не може бути! Я спішу!

Крузя пригорнулася до Робінзона:

— Я боюся, щоб ми не впали.

— Не впадемо, — заспокоїв Галапочка. — Ми висимо на сталевому тросі.

— Треба щось думати, — категорично сказала дама.

Хвилина мовчанки. Ніби всі виконують категоричну вимогу дами.

Крузя розглядає даму. Погляд зупинився спочатку на буклях, на демонстративно вип’ячених персах, затягнутій широкій талії, на пальцях рук, увінчаних безліччю різноманітних перснів.

Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…

Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: «Роман», на другій — «Повість»…

Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.

— Ідіот! — верескнула дама.

Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.

Галапочка почав допомагати.

— Це ваша сусідка? — спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.

— Не розумію гумору! — обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: — Це моя дружина.

Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:

— Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, — вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.

— Не розумію гумору, — покірно промимрив чоловік.

Знову запанувала тиша.

Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.

Галапочка спохватився:

— Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…

Кроки затихли.

Почувся дівочий голос:

— Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…

Каблучки знову поцокотіли.

Жінка прокоментувала:

— Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…

— Цікаво, що з ним? — кивнув Галапочка на ліфт. — Ви у цій техніці не розбираєтесь? — звернувся до чоловіка.

— У чому він розбирається! — перебила дама. — Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…

— Не розумію гумору, — сказав чоловік.

— Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять — хокей.

По сходах знову зачовгали кроки.

— Алло! — крикнув чоловік. — Хто там?

Кроки затихли.

Чоловік ще раз:

— Алло! Хто там, питаю?

— А там хто? — почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.

— Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.

— А де ви?

— Тут, у ліфті. А там хто?

— Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?

— Ми застрягли.

— Чому це «ми»? Що, ви не сам?

— Ні, тут нас четверо.

— А хто ще з вами?

— Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.

— Ті двоє з нашого будинку?

— Я не знаю. Зараз спитаю… — До Галапочки: — Звідки ви?

Галапочка:

— Яке це має значення? Ну, не з вашого.

— Не з нашого, — передав Брунькуєвич.

— А що вони тут роблять?

Брунькуєвич до Галапочки:

— Що ви тут робите?

Крузя несміливо:

— Йдемо до знайомого.

Брунькуєвич:

— Ідуть до знайомого.

— А в якій квартирі він живе?

Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:

— Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…

— А ви йому хто?

— Кому: шимпанзе чи Вадимові?

— Вадимові.

— Товариш. Колега. Працюємо разом.

— А де він працює?

— Він художник. Пише картини.

— Які картини?

Галапочка важко зітхнув:

— Портрет токаря Кривобока, триптих «Хлібороби», диптих «Риболови»…

— Він що, може дістати рибу?

— Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…

— Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?

— Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.

— А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…

Кроки почовгали.

Дама нервує.

— Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.

Крузя до Галапочки:

— Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…

Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три — кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці