І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Ні, її не проведеш. Вона знає таких типів. Беата Келлер радше довіриться втомленим очам, сивій чуприні, аніж тому задерикуватому сміхові.
Вона не знає, куди її ведуть. Усі оці троє, що забрали її, зверталися до неї ввічливо, майже шанобливо, але вона знає метод, знає, ненавидить і боїться його.
— Це може бути довго, — сказав сивий і дозволив відвести Крістіну до сусідки. Вона навіть віднесла туди іграшки і дитячий одяг. Потім спокійно, не поспішаючи, одягнулась сама.
Скільки вони вже йдуть? Їй здається, що дуже довго, але це не так. Кілька вулиць, по яких вони йшли, були їй знайомі, а тих, що в руїнах, вона, здається, ніколи й не бачила. Вони часто змінювали напрямок руху, іноді їй здавалося, що той чоловік поруч неї йде аби тільки йти, без будь-якої мети.
У неї вже промокло волосся, а руки, ще й раніше вологі, тепер уже задубіли. Іноді їй хочеться зупинитись або побігти, на щось зіпертись або просто впасти, вона ладна робити все, тільки б не йти отак весь час, але мусила йти. Вона багато думає, а думки плутаються. Навіть не знає, про що думає, та її це й не цікавить.
Вони приходять туди, де вже немає будинків, де довкола самі руїни та обгорілі автомашини. Колись тут був майдан, а тепер — дикий пейзаж з кратером. Стомлені очі поруч з нею щось шукають і, мабуть, знаходять, бо кроки жвавішають. Вони йдуть у напрямку колишнього багатоквартирного будинку, до почорнілих від диму мурів, які самотньо стирчать проти неба, і чоловік каже:
— Може, й працює…
Беата Келлер киває, бо він глянув на неї, але вона не знає, що в нього на думці. Потім чоловік каже:
— Вони так довго чекали.
Беата знову киває. Це його перші слова відколи вони йдуть.
Вони йдуть ще трохи, і сивий чоловік зупиняється. Аж тепер Беата помічає телефонну будку біля будинку. Скло в ній вибите, дашок зірвано, але чорний апарат всередині, здається, цілий. Чоловік набирає номер, обертається до неї широкою спиною, і, коли починає говорити, ті двоє молодиків відводять її вбік.
— Постоїмо краще тут, — каже один із них.
Перепочинок вони використовують, щоб викурити по сигареті. Беата помічає, що то сигарети «Гюльденрінг», сьогодні надзвичайний дефіцит. Може, це винагорода, винагорода за спійманого злочинця. Курять вони недбало, наслідуючи артистів із кінофільмів. Один спробував пожартувати:
— Термінова розмова з чортом!
Але жарт невдалий, хоч ті обоє й засміялись.
На майдані стоїть розбомблена церква. Беата поринула в спогади, пригадала, як піднімалася з Джеймсом по завалених кам'яних сходах, як стояла з ним під пошматованими куполами. Ніколи він не міг байдуже пройти повз зруйновані церкви. З благоговінням оглядав пошкодження, однак це не мало нічого спільного з набожністю. Беаті весь час здавалося, що він підшукує порівняння, відомі тільки йому…
Вийшовши з телефонної будки, чоловік із втомленими очима киває головою, потім бурмоче:
— Мені все одно…
Беата лякається тих слів, хоч вони й були «безневинні, лякається їх, бо звучать вони байдуже.
Вони знову рушають, і знову в тому самому порядку. Втомлений чоловік — поруч з нею, двоє позаду. Буря вщухла. Дощ із градом перейшов у сніг. На землю, мов пух, падають великі сніжинки. Зрідка зривається шквальний вітер і мчить вулицями, женучи поперед себе клубками сніг.
Назустріч їм ідуть люди, вони кудись поспішають, їдуть вантажні автомашини з солдатами, кістляві коні тягнуть важкі гармати. Подерті плакати на облуплених стінах сповіщають про остаточну перемогу. Здалеку долинає гарматна канонада — а може, то бомби? Глухий безугавний гуркіт ось уже кілька днів висить над містом.
Вони сідають у трамвай. Він переповнений, і їм доводиться стояти в натовпі серед старих дідів і пімпфів[14], серед солдатів і жінок. По вагону протискується кондукторка, їй подають гроші, платить кожен, бо що вже варті ті гроші зараз.
Платить і Беата. Втомлений чоловік бере в неї ті кілька пфенігів, додає до них свої та обох супутників, піднімає їх над головою й тримає так, поки гроші перехоплює хтось інший і передає далі.
Їдуть вони лише кілька зупинок. І раптом — далі рейок нема, їм треба виходити. Ніхто не ремствує, дехто намагається сказати щось дотепне, усі поплентались далі. Шикується і їхня група: втомлений чоловік, Беата, за ними — двоє молодиків, цього разу вони йдуть трохи далі. Одного звати Вальтер. Він розповідає про свою сестру, яку нагородили орденом. Він страшенно пишається, навіть заздрить сестрі. Беаті стає страшно від тих заздрощів.
Їй здається, що вона вже знає, куди вони йдуть. Прямо перед ними — комплекс будинків, де розміщено відділення станції радіомовлення. Перед входом їй наказують зачекати. Втомлений чоловік розмовляє з вартовим. Щось не клеїться. Обидва жестикулюють, кілька разів вартовий повертає до неї голову. У Беати складається враження, ніби нею торгують, мов товаром, і ніяк не можуть зійтися в ціні.
Нарешті їм дозволено увійти. Біля одного віконця вона мусила показати свої документи. Троє чоловіків пред'являють свої жетони. Вони проходять через двір, там їй знову доводиться чекати. Цього разу з нею залишається тільки Вальтер. Він, не соромлячись, розглядає Беату від голови до ніг, ніби оцінюючи, чого вона варта. Кілька разів заводить з нею розмову, але потім вдає, що йому все набридло, й потирає руки. Через якусь мить він каже:
— Я, мабуть, застудив сечовий міхур, — і зникає.
Беата Келлер бере гребінець і люстерко, витирає носовичком обличчя. Воно мокре й розпашіле.
Повернувся чоловік з втомленими очима і жестом наказує їй іти за ним. Кілька сходинок ведуть у підвал. Збоку стоять
