І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
З одного кабінету виходить гауптштурмфюрер СС. Він подає Беаті руку, щось каже, вона не розуміє. Потім дивиться на годинник і знову каже:
— Заходьте вже!
Беата проходить вперед. У приміщенні голі стіни. Тепло, їй допомагають зняти пальто і кладуть його на спинку стільця. Господар кабінету пропонує Беаті сісти біля столу. Інші стоять, вони навіть не роздягаються. Тепер Беата може спокійно оглянути їх з ніг до голови. Вони взагалі не схожі один на одного, але все-таки якась подібність між ними є. Може, те, що одягнені вони в шкіряні пальта?
Нарешті за дверима чутно голоси. Потім її думки обриваються: заходить штандартенфюрер СС, широкоплечий і кремезний, майже чотирикутний. Беата мимоволі встає.
Навіть не глянувши на неї, він вітається. Йде до письмового стола, знімає шапку й рукавиці, причісує волосся, потім сідає.
Гауптштурмфюрер стає за його спиною і втуплюється в Беату пильним поглядом. Здається, він ледь посміхається. Це підбадьорює її, бо вона боїться офіцера такого високого рангу. Вона знову сідає, зіщулившись на стільці.
— Ви розмовляєте ірландською мовою? — запитує есесівець таким тоном, який вимагає відповіді «Так точно». Обличчя в нього жорстоке, очі холодні.
Беата киває. Гауптштурмфюрер робить їй знаком зауваження. Вона розуміє.
— Авжеж, штандартенфюрере.
— Досконало?
— Так собі.
Жест рукою — і ті троє чоловіків, які привели її, виходять. Вони клацають підборами, ніби на стройових заняттях. Двері майже безшумно зачиняються.
Штандартенфюрер відстібає ґудзик на кишені свого мундира. Дістає звідти аркуш паперу й віддає його іншому офіцерові. Той підходить з ним до Беати і ввічливо запитує:
— Ви можете оце перекласти?
То був довгий текст, написаний гарним почерком. Кожне слово їй доводиться перекладати окремо, однак вона не може збагнути ніякого взаємозв'язку. Тут їй у голову приходить думка.
— Мені треба кілька посібників. Фразеологічний і звичайний словники.
Штандартенфюрер гримає:
— Та що ж це за осли! Хіба вам не сказали, що ви повинні були взяти з собою все необхідне?
— Ні, я не знала… — почала вона, але гауптштурмфюрер уриває її:
— І так перекладе! — говорить він. — Скільки вам потрібно часу?
Штандартенфюрер гримає кулаком по столу:
— У темпі, у темпі, шановна пані! Дайте їй чимось писати. І — не гаяти часу!
Їй дають папір і авторучку. Штандартенфюрер підводиться.
— Але пишіть чітко. Друкованими літерами. Вони ж, мабуть, є у тій ідіотській мові.
Беата починає перекладати. Труднощі постали вже з першим реченням. Вона збуджена й тремтить усім тілом.
Гауптштурмфюрер підходить до стола. Підсовує туди стілець, сідає і розгортає газету. Тепер його майже не видно з-за газети.
Беата нахиляється над своєю роботою. Штандартенфюрер стоїть біля неї. Коли вона крадькома зиркає вбік, то бачить його штани-галіфе й начищені до блиску чоботи. Від нього віє чимсь жорстоким. Владою, від якої залежить її життя. Іноді офіцер СС невиразно посвистує. Беата зіщулюється й нагинається ще нижче.
Коли переклад якогось слова не виходить, Беата ненадовго задумується. Головне, аби підходив зміст. Замість «сигнального устаткування» у неї виходить — «центральний пульт управління». Та яке це має значення? Вони, мабуть, не помітять.
Довкола лунають весь час одні й ті самі звуки. Скрип пера, тупіт кованих чобіт, іноді — шелестіння газетного паперу. Вона не знає, скільки часу вже працює. Коли закінчує, на чолі проступають краплини поту. То — холодний піт, від страху.
Штандартенфюрер забирає в неї німецький текст. Читає переклад, але не робить ні зауважень, ні пояснень, здається, він задоволений.
Гауптштурмфюрер встає. Він вдячно киває головою й пропонує цигарки. Беата бере, штандартенфюрер — теж, курять усі троє. Беаті навіть дозволили походити туди й назад по кімнаті.
Гауптштурмфюрер відчиняє двері, подає комусь знак рукою. Здається, там уже чекали, бо. трохи згодом зайшла вже літня жінка в синьому халаті з тацею в руках. Вона ставить на стіл кавник і чашки, потім наливає. Кава ледь тепла й гіркувата.
Беата жадібно п'є. Горло наче пересохло. Штандартенфюрер підходить до неї, тримаючи в руці чашку й блюдечко, ніби на банкеті. Щрш ніж щось сказати, стає навшпиньки й кілька разів погойдується на носках.
— Тепер у вас таке завдання: зараз приведуть чоловіка, якого ви, певне, знаєте. Йому дадуть ірландський текст, і він його один раз прочитає вголос. Ви простежите за тим, щоб він не допустив помилки. Якщо помітите якісь відхилення, скажете мені. Потім той чоловік повинен прочитати текст перед мікрофоном. Тут вам теж треба бути уважною. Ви тримаєте язик за зубами і перекладаєте лише мої накази. Ясно? І ніяких жестів, ніяких знаків, хоч би що там сталося. Адже ви — німкеня, подумайте про це!
І ось у двері впихають якогось чоловіка. Це Уазен, учитель із Белфаста. Він був сержантом британської армії. В Африці потрапив у полон. Його знайшли в таборі військовополонених Джеймс з Гегеманом, щоб зміцнити ірландську редакцію великонімецького радіомовлення.
Невпевнено й зніяковіло доходить він до середини приміщення. Виструнчується перед штандартенфюрером. Стоїть отак мовчки, чекає.
— Скажіть, нехай він стане зручніше, — наказує штандартенфюрер.
Беата перекладає. Уазен дивиться на неї якусь мить злякано, а потім — мов на людину, котрій краще не потрапляти на очі. В його погляді навіть проблискує недовіра.
— Дайте йому текст. Хай прочитає вголос.
Уазен читає повільно. Це помічають усі, а особливо вона. Інші здивовано, однак не без задоволення поглядають на Уазена. Здається, цей розмірений темп їм подобається і узгоджується з їхніми планами. Вони вважають,
