І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
І зараз, наближаючись до першого повороту на Нествік, він помітив у дзеркалі заднього огляду сірий «вартбург». Автомобіль тягся за ним весь час, хоча він їхав із швидкістю. не більше сімдесяти кілометрів, даючи себе обігнати.
«Не хочеш, то й не треба», — промимрив сам до себе Бірштреккер, увімкнув сигнал повороту направо й уповільнив швидкість, ніби збираючись повертати.
Сірий «вартбург» перегнав його. За кермом сидів чоловік років шістдесяти, поряд з ним білява жінка в голубому светрі, значно молодша від нього. Обоє про щось жваво розмовляли, на Бірштреккера взагалі не звернули уваги.
Отже, марна тривога. І все ж неприємного відчуття Бірштреккер не позбувся. Він не піддавався страхові, бо був надто досвідчений. Однак то вже було застереження: за справу слід братися обережніше, обачніше.
Так він і робив. Кілька разів уповільнював швидкість, дозволяв автомашинам обганяти його «мерседес» і нарешті вирішив їхати не до самого Нествіка, а поставити машину десь поодаль.
Так і зробив. Загальмувавши на лісовій просіці, він пішов до будинку, де мала мешкати фрау Келлер. Той будинок стояв на околиці села, дістатись туди було легко. Уважно вдивляючись, він шукав ознак, які, на його думку, були зайві в картині заспаного села, що загубилося далеко від доріг і нараховувало майже тисячу шістсот мешканців. Але нічого підозрілого не помітив.
Нествік справді скидався на заспане село. З коминів де-не-де вився дим. Обабіч вибоїстої дороги вишикувалися білі низенькі будинки. Біля них гралися діти, у садках відцвітали останні троянди. З магазину вийшла селянка в чорній хустці. Іноді десь скрипіли двері, гавкали собаки. В повітря знялася зграйка голубів.
Бірштреккер подзвонив не вагаючись. Почулись нерівні кроки, і двері відчинилися.
— Прошу, заходьте…
Ні Шарф, ні Гегеман не могли йому сказати, яка з вигляду зараз ця жінка. Радник міністерства пам'ятав її юною дівчиною — чорнява, тендітна, з маленьким личком. Вони, звичайно, врахували, що відтоді минуло чверть століття, знали, що вона стала зрілою жінкою, уявляли її собі дещо змарнілою з огляду на її нелегку долю й відірваність від життя.
Все ніби сходилося. У цієї фрау Келлер було сиве волосся, зморшкувате обличчя, бліді, майже знекровлені губи. І все-таки Бірштреккер розчарувався. Він розраховував зустріти своєрідний залишок минулих часів, люб'язну літню пані, певні риси якої нагадували б про ту колись ніжну дівчину.
Однак у жінки, що стояла в дверях, був пригнічений вигляд. Не відчувалося в ній ні лагідності, ні доброти. В кімнату вона його завела неохоче, навіть недовірливо. Він назвав себе, попросив вибачення, що прийшов без попередження, й виклав мету свого візиту.
Почувши прізвище Гегемана, вона здригнулася. Руки її тремтіли, коли читала листа, якого передав Бірштреккер. Потім довго шукала окуляри, забувши навіть про нього. Л він усе ще стояв, незграбний і нерішучий, як вимагала його роль.
Нарешті вона запропонувала йому сісти. Він сів навпроти неї. На столі лежало її в'язання, стояла склянка з-під чаю, цукорниця.
Вона прочитала Гегеманового листа, руки її все ще тремтіли.
— А чому він сам не приїде? — спитала нарешті.
— Доктор Гегеман — державний чиновник. Йому но дозволяється відвідувати НДР, — пояснив Бірштреккер.
— Так-так. Він сповіщає, що хоче писати мемуари. Там, мабуть, і про мене згадає?
— Лише в тому разі, якщо ви дасте свою згоду.
— Чому ж ні! Але він повинен писати правду. Я йому щ зовсім вірю. — Вона заговорила тепер привітніше. — Може, чашку чаю, пане Бірштреккер?
Він відмовився, але вона все одно принесла склянку, палила. Запахло м'ятою.
«Ти глянь, — подумав Бірштреккер, — а вона таки приємна жінка».
— Скажіть, будь ласка, я не зовсім розумію, яка допомога йому потрібна від мене?
— Йому треба просто дещо уточнити. Адже пам'ять з роками притуплюється.
— Кому ви кажете? Щоправда, в мене є деякі документи, я їх іноді перечитую. Люблю порпатися в минулому. Важкі то були часи. І все ж — яка велич!
— Пан доктор Гегеман вас дуже поважає, фрау Келлер. Ви були вірною співробітницею і виявили тоді неабияку мужність.
— Ну, про це він хай краще не пише. Я б цього не хотіла. Про справу О'Дейвена — ні слова. Ви повинні йому відрадити.
— Навряд чи це вдасться зробити. Але те, що стосується вас, розумієте, він не зможе обійти. Він доручив мені запевнити вас у цьому, якщо ви побажаєте.
— То не лише моє бажання, я наполягаю на цьому! Я, зрештою, живу в зовсім іншому світі, ніж він. Про це? він, здається, забув!
— Доктор Гегеман нічого не забув. Саме тому й звертається до вас з проханням передати йому документи. Вам їх згодом повернуть, якщо вони такі цінні для вас.
— Я б, знаєте, й не проти. Але він, мабуть, дещо й так собі уявляє. Бо того, що в мене є, не так уже й багато. Ось… — Вона підійшла до декоративної шафи під стіною. — Ось, можете переконатися. Кілька листів від Джеймса, його щоденник, написаний таким гарним почерком, що навіть я не завжди можу все розібрати. І ще оці старі папери з міністерства пропаганди. Я знайшла їх у свої квартирі, коли він був уже мертвий.
Вона жестом покликала його до себе. Бірштреккер дійшов до напіввитягнутої шухляди, побачив перев'язані шнурком пакунок, пожовклі папери з нацистським державним знаком і відразу збагнув, що це саме той матеріал, який розшукував доктор Шарф.
Жінка раптом завагалася. Вона спиною заступила ляду, схрестивши на грудях руки.
— А що я матиму, якщо віддам вам ці папери?
— Пан доктор Гегеман, звичайно, за все віддячить, фра Келлер.
— Так? А в який спосіб?
— Він міг би відкрити вам рахунок у ФРН. Якщо ви колись, вийшовши на пенсію…
— Дуже приємно чути. Передайте йому, нехай він спершу це зробить, а тоді побачимо.
— Але ж, шановна фрау Келлер! Панові доктору Гегеману документи потрібні негайно. Він би