Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Ми вже вкладалися спати, аж раптом тато зайшов до кімнати. Ми поговорили.

— Може, він її змусив, — я використовував слова, які й сам не знаю звідки взялися в моїй голові.

— Ні, Френку. Я впевнений, цього не могло трапитись. Закохані іноді роблять дивні вчинки, та й годі.

— То це тому Карл її вбив. Дивний вчинок?

— Ми не маємо доказів причетності Карла до смерті Аріель.

— Хіба? Та те дитя занапастило б Карлові життя, — я майже повторив сказане шерифом у кабінеті батька.

— Френку, ти знаєш Карла. Невже ти думаєш, що він міг так вчинити з Аріель?

— Ти маєш на увазі зачереванити її?

— Ніколи більше так не кажи! Ти знаєш, про що я!

— Господи, не знаю!

Батько міг вдубасити мені за такі слова, але він мовчки сидів поруч і спокійно намагався мене заспокоїти.

— Френку, вбити людину надзвичайно складно. На це здатна лише маленька дещиця людства.

— Але ж ти вбивав людей.

Я гадав, тато почне розповідати, що була війна і порівнювати тут не можна. Проте він лише сказав:

— Якби я міг, я б цього не робив, — його слова звучали так переконливо, що я не знайшов у собі сил запитати про те, що давно засіло в моїх думках. Що то за таємничі вбивства, про які якось бубонів п’яний Гас, а потім знову згадував у церкві кілька днів тому?

— Тобі ж завжди подобався Карл, — нагадав мені тато. — Нам усім подобався. Він повсякчас був порядним юнаком.

— Як виявилося, не завше, — зітхнув я у відповідь. Знову повторив мамину фразу, сказану під час розмови внизу.

— Я хочу попросити вас обох, — батько дивився на мовчазного Джейка. — Не робіть передчасних висновків, поки ми з мамою не поговоримо з Карлом і його батьками. Нікому нічого не кажіть, навіть якщо на вас тиснутимуть. Чутки можуть іще більше зашкодити. Ви розумієте, про що я?

— Еге ж бо, — миттєво зреагував Джейк.

— Френку?

— Зрозуміло.

— І ти робитимеш так, як я прошу.

— Так, обіцяю, — трохи повагавшись, дав слово татові.

Він підвівся і наостанок сказав:

— Хлопці, ми всі зараз блукаємо у темряві. Так само, як і ви, я не знаю, що правильно, а що ні. Проте я знаю лишень: ми маємо віру в Бога. Це єдиний шлях здолати горе, і Господь нам допоможе. Я вірю в це понад усе. Сподіваюся, і ви також.

Після того, як батько вийшов з кімнати, я кинув у стелю:

— Ненавиджу Брендтів.

Джейк нічого не відповів. Я лежав і слухав, як лопоче по шибках дощ. Мені стало цікаво, невже і справді так важко вбити людину, бо тієї миті здавалося, що я міг би це зробити.

У маленькому містечку — все як на долоні. Плітки розлітаються якимсь незбагненним чином зі швидкістю вітру. Поки більшість мешканців Нью-Бремена довідалися про вагітність сестри та підозри шерифа щодо Карла Брендта, чекати довго не довелося.

Допитали Карлових друзів. Чоловіча половина розповіла, що Брендт натякав, ніби спить з Аріель.

Сестрині подруги підтвердили, що останнім часом вона ходила сумна, однак чому саме — і для них таємниця. Усі підозрювали, що це якось пов’язано з Карлом, дехто підтвердив підозри про ймовірну вагітність.

Батьки Карла, Аксель та Джулія, сиділи, як миші, сховавши сина якнайдалі від людського ока у власному шикарному маєтку. Батько відчайдушно прагнув зустрічі і вважав, що це надважливо для правильного розуміння ситуації, але йому жодного разу не вдалося оминути Саймона Гейгера, який відповідав на всі телефонні дзвінки Брендтів. Вони з мамою навіть їздили до маєтку особисто, але їх так і не впустили. І хоча тато вірив, що Бог є нашим вірним провідником, опір Акселя та Джулії його засмучував.

Шерифові щастило більше. Він розповів батькам про факти, які вдалося з’ясувати під час допиту Карла Брендта. У присутності власного адвоката Карл не зміг ані підтвердити, ані спростувати свою причетність до вагітності. Він непохитно заявляв, що ні Аріель, ні він не мали наміру одружитися. Потім увесь час повторював історію про те, що добряче напився і не пам’ятав, куди поділася сестра під час вечірки. Шериф також додав свої власні спостереження, згідно з якими Карл безперестанку бубонів завчений напам’ять текст.

Здавалося, наче Еміль Брендт щез