Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Ми встигли проминути лише садок, як за спинами пролунав смертельний крик. Від того страхітливого звуку мені хотілося тікати стрімголов, але Джейк зупинився і стояв як укопаний. Він повернувся, зіщулений від страху, я також обернувся назустріч примарі на ім’я Лайза Брендт. У правій руці вона тримала садовий інструмент, щось схоже на покручену культиваторну лапу, і погрожувала ним. Здавалося, у Лайзи виросли клешні, і вона от-от розірве нас на шматки.

Однак коли вона побачила Джейка, її поведінка миттєво змінилася. Лайза підбігла до брата, почала щось жестикулювати і швидко говорити, мені та мова нагадувала нечіткі обривки слів. Вона трясла інструментом і вказувала на будинок. Щиро кажучи, що саме вона збиралась робити далі, я зрозуміти не міг. Можливо, накинутися на когось чи щось таке, а може, лише розплакатися.

Зрештою все скінчилося слізьми. Уперше і востаннє я бачив, як Лайза Брендт плаче. Уперше і востаннє я бачив таке: Лайза, яка від найменшого доторку перетворювалась на неконтрольовану істоту, принишкла в братових обіймах і дозволила себе обійняти.

Джейк пояснив:

— Їй сумно, оскільки з моменту зникнення Аріель брат не звертає на неї уваги. Його постійно немає вдома, а зараз ще й мама тут вештається цілий день. Лайзі здається, що вона втратила і брата, і домівку.

Мені годі було те збагнути, проте якимсь чином брат зумів розтлумачити її тираду.

Лайза нарешті заспокоїлася й одразу випручалася з обіймів брата, ніби зрозуміла власний вчинок. Джейк звернувся до неї:

— Ти збиралася попрацювати на городі. Допомога потрібна?

Вона простягла йому культиваторну лапу, і хоча юна Брендт не всміхалася, але здавалася вже жвавішою.

Я позирав на будинок, наші шанси підслухати розмову звелися нанівець. Тож я побрів слідом за Лайзою до халупчини й мені вручили садовий совок; утрьох ми пішли до грядок.

Ми працювали недовго, аж раптом відчинилися передні двері. За мить вийшли батьки і рушили до саду.

— Хіба я не наказав вам сидіти вдома? — у батьковому голосі радості не вчувалося, проте не було і злості.

Тієї миті я не зумів збрехати чогось путнього, тому сказав правду:

— Ми хотіли знати, що відбувається.

Лайза не зважала на батьків, стояла навколішках і відчайдушно длубалася в землі.

— Їдьмо додому, там і поговоримо.

Джейк підійшов до Лайзи, проте вона і його не помічала. Ми поклали інструмент на землю поруч з нею та попленталися за батьками до «Паккарда», який чекав на нас біля воріт. Еміль Брендт стояв біля веранди і розглядав нас так, ніби насправді бачив. Вираз і колір його обличчя віддзеркалювали загрозливе небо — він знав усе. Я ненавидів його через це. Батько відмовився розповідати нам із Джейком те, що Емілю було вже відомо. Я почувався зрадженим.

Додому їхали мовчки. Дідове авто стояло поруч з будинком. Ліз і дід тривожно чекали нас на ґанку.

— Ми почали хвилюватися, коли не виявили нікого вдома.

— Ходімо в дім, є розмова.

— Ненавиджу Брендтів, — кинув з ліжка Джейк тієї ночі.

Хмари розпустили руки ще одній літній зливі. Лив дощ, довелося зачинити вікна; у кімнаті було душно та парко. Брат мало не весь вечір мовчав. Дід скаженів від люті, почувши про стан Аріель. Казав, як добереться до Карла Брендта, скрутить хлопцю карк. Він лаявся, як навіжений, з губ злітали різні слівця, які дід любив час від часу вставляти в розмову. І хоча тато нагадав йому, що ми з Джейком сидимо поруч, у відповідь дісталося і батькові:

— Дідько лисий, Натане. Вони вже не діти. Хай знають чоловічу мову, — дід продовжував лаятися і ще раз повторив свою погрозу.

Ліз поклала долоню йому на руку, проте він скинув її, підвівся і почав, наче дикий звір, метатися кімнатою.

— Хтось розмовляв із Карлом? — тихенько спитала Ліз.

— Шериф, — відповів тато.

— Що він сказав?

— Невідомо.

— Перш ніж звинувачувати хлопця, може, дізнаємося, що він скаже? — делікатно вела вона.

— Брендти завжди отримували бажане. Непотріб викидали. Чого б це Карлу бути іншим? — заперечила мама.

— Я збираюся поговорити з Карлом та його батьками, — повідомив тато.

— Ми збираємось поговорити, — виправила його мама.

— Я хочу бути присутнім, — вигукнув дід.

— Ні, — зауважив тато. — Це буде між Брендтами, мною та Рут.

— Шериф уже, мабуть, там, — вставив кілька слів і я.

Вони люто зиркнули на мене, як на прибульця з космосу, що говорить нікому не відомою мовою, і