Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Я прокинулася від того, що горіла живцем.

Все обличчя палало, тіло тремтіло від поту та жару. Відкинувши ковдру, я схопилася з ліжка і почала видавати якісь звуки. Навіть не слова, не крик, а щось нерозбірливе. Я була в жаху від того, що побачила уві сні. Зрештою, це був не просто сон. 

Це було пророцтво. А пророцтва завжди збуваються.

— Боже! Ні... господи... — рвала я на собі піжаму. Здавалося, вона горить вогнем. Я все дивилася навсібіч і шукала вогонь із кошмару. Де він? Адже я чітко бачила пожежу. Невже це було лише сном? — Який жах...

Я підбігла до вікна і відчинила його навстіж. Були сутінки, сонце ще не сходило — рано. Я вдихала вологе холодне повітря і намагалася відійти від побаченого. Від почутого. Від тієї тваринної пристрасті, що скувала мене ланцюгом, паралізувала легені. Повернувшись до реальності, я ніби відчувала все, що між нами трапилося. Між мною та Марсом.

Він ніби справді побував у мені. І білизна — вона мокра від спраги. Адже я кінчила двічі. Насправді.

— Кем, все нормально? — почула я чоловічий голос. Він мене так налякав, що я мало не розбила вікно. Вдарилася плечем у скло. І тільки після цього зрозуміла. Що то був мій чоловік. Джош. Просто Джош. — Тобі погано?

Він лежав у ліжку і дивився на мене. У такій звичайній піжамі, як і на мені. Сіра в смужку. Він не був красенем. Був старший за мене і набагато. Можливо, в іншій ситуації я б не жила з таким чоловіком. Але обирати не доводилося. До того ж…

Він добрий. І надійний. З ним я почуваюся спокійно.

— Джош? — поставила я безглузде запитання в тишу. — Це ти?

— Звичайно, — відповів він. Підвівся з ліжка, щоб підійти і обійняти мене. Заспокоїти. — Хто ж іще це може бути, як не я? Хто ще може тебе обійняти? — притискав він мене до себе, а мені здавалося, що то Марсель. Хотілося вириватися та кричати. — Хто ще може цілувати мою крихітку? — цмокнув він мене у скроню. — Моя мила дівчинка Кем... 

Я хотіла з цим боротися, але не могла. Не виходило. Кожне торкання від Джоша, кожне його слово тепер здавалося випробуванням. Мене він дратував, відштовхував. Я на нього злилася. Підсвідомо. Хоча насправді злилася на себе. Адже я йому не розповім, не наважусь. Не хочу, щоб історія повторилася, як тоді. 

Тільки не це, не знову. Я не зможу пройти кола цього пекла. 

— Я не чула, як ти повернувся.

— Прийшов з чергування годину тому. Навіть заснути не встиг... — Мій чоловік трохи дивно зітхнув. Наче щось знав, чого я нікому не казала. — Ти, я бачу, теж не спала. 

— Чому ти так вирішив?

— Ти дуже нервово поводилася в ліжку. Сильно крутилася, пітніла, тобі було жарко. Я навіть думав розбудити тебе, викликати лікаря. 

— Та ні, все гаразд, — фальшиво посміхалася я. 

Не хотіла заглиблюватись у те, що бачила уві сні. Марсель повернувся, і тепер усе йшло у трубу. Під три чорти. Я втратила контроль і побачила жахіття. Він зруйнує моє життя. Я це знаю. Тепер я це точно знаю. 

І впевнена, що знала завжди. Тому так і вчинила. 

— Ти впевнена, що нормально? Може... — дивився мені Джош у вічі. Своїм стомленим від роботи поглядом. Позбавлений романтики, високих почуттів. З таким простим практичним виглядом нормальної людини. — Може, то був віщий сон? Га? Ти бачила майбутнє? 

— Що? — застрягло слово у горлі. — Чому ти так...

— Ти повторювала ім'я.

— Я? Ім'я?

— Так. Мені здалося, що я чув ім'я. Можливо, чоловіче. Але я не впевнений. Ти повторювала його багато разів. Але якось змазано. Я не зміг розібрати. 

Я знову дихала наче під водою. Кожен видих і вдих давалися важко. Мені здавалося, що він усе чув. Чоловік усе бачив. І він знає, що я відчуваю до Марселя. Адже він знав, що мій зведений брат уже вийшов. Я впевнена, що він свідомо приховував цю новину. Не хотів, щоб я про нього думала. 

Просто не хотів. Йому це було неприємно знати. 

Джош ненавидить Марселя. І це у них взаємно. 

— Ні, — трясла я підборіддям. — Ні, нічого такого не пригадаю. Я взагалі нічого не пам'ятаю. А щодо... щодо імені, то тобі, мабуть, здалося.

— Ти впевнена? 

Він так серйозно супився, ніби чекав від мене чесної відповіді. Але навіщо йому це потрібно? Я не хочу. Нехай це буде моєю таємницею. Поки що. 

Я ще сама не розумію, що робити з усім цим. Ситуація жахлива. Легкого рішення не буде, це точно.

— Чому це так важливо для тебе? Чому ти так наполегливо питаєш?

Якщо він вирішив вивести дружину на чисту воду, то нехай спершу зізнається, що приховав від мене вихід Марса на волю. Якби я знала, ніколи б не поїхала до вітчима в гості. Це було надто ризиковано. 

— Чому я питаю? — знизав він плечима. — Мабуть, тому що мені подумалося, що ти... називаєш уві сні ім'я... того виродка.

— Що? — Мій голос знову тремтів. — Кого ти маєш на увазі? Якого виродка?

Я так і чекала, що він скаже про Марса. Все вело до того, що ми посваримося. Будемо скандалити, він боїться, що я знову про нього згадаю. Увімкнеться Стокгольмський синдром.

Але ні. Мого чоловіка цікавить зовсім інше.

— Того злочинця. З моєї нерозкритої справи. Я тобі показував докази, фотографії. Просив подумати і...

О боже. Він просто думав, що я бачу майбутнє з упійманням убивці. Так сподівався, що я розкрию за нього чергову справу. Але я... зараз мені було не до цього. Геть усе перемішалося. Просто каша в голові. 

— Ні, вибач, любий. То був просто сон.

— Розумію, — посміхнувся Джош. — Просто сон?

— Просто сон. 

— Я зрозумів, бебі. Просто сон. 

— Так, ми теж бачимо звичайні сни. Такі, як я...

— Авжеж, — кивав він, підтакуючи. — Звісно. Такі, як ви — адже ви теж люди.

— Точно. — Він хотів мене поцілувати, але я викрутилася. — Ні. Пробач. Я трохи не в собі. Хочу побути на самоті.

Взяла зі старої заначки цигарку. Закурила від сірника. Видихнула дим у відчинене вікно. Вже світало. Дим клубочився, змішувався із запахом роси на газоні. Я стояла, спершись ліктями на підвіконня, і дивилася вперед. Через паркан — на вулицю. Саме на будинок навпроти, через дорогу від нашого. Біля нього зникла табличка "Продаж".