Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

(Пророчий сон)

Він притис мене до себе. 

Дихав так важко і жарко, що я чула кожен вдих. Як легені упевнено ростуть під м'язами. І відчувала на собі кожен видих — як гаряче повітря напирало на шию. Поглинало наче море, нагріта на сонці лагуна. Тепла блакитна вода, в яку так хочеться пірнути і більше не підводитись на ноги. Не виходити на пляж. А лише пестити себе мріями про захід сонця. Гарний і яскравий. Сліпуче шикарний. Швидкоплинний. 

Як оргазм в руках чоловіка.

— Марсель... — зводило моє горло судомою. — Нам не можна. Цього робити... Ти порушуєш обіцянку.

— Я нічого не обіцяв. Єдина клятва — знайти тебе і зробити своєю. З ким би ти не була. І що б до мене не відчувала. Ненависть, потяг... Моя жага все одно буде сильніша за твої "ні" і "не можна". Твої образи, твої фальшиві слова, що я злочинець. Що я зробив з тобою щось жахливе, підступне, огидне. Адже... — шепотів він на вухо, обіймаючи мене за талію широкими долонями, — те, що було між нами — це не страшно. Це навпаки було шикарно. Я готовий був віддати все, аби тільки знову обійняти тебе. І поцілувати.

Він торкнувся моїх губ. 

Своїми. Такими теплими та вологими. 

Цей поцілунок будив у мені те, що багато років спало. Я не відчувала трепету вже давно. Він ішов під руку з жахом, що все це помилка, небезпека, помилково прочитана доля. І все одно я ловила кожну мить, терпіла біль від подряпин об неголене обличчя. І він пристрасно поцілував мене. Втискав мою голову рукою, притримуючи за потилицю. Ми стільки часу були нарізно, і ось знову готові роздягнутися. 

Зробити це. 

— Ти ненавидиш мене за той вчинок? 

— Так. Я ненавиджу тебе, Кем. Мені хотілося тебе вбити спочатку. Я всерйоз про це думав, мріяв. Планував втекти з в'язниці, щоб вийти та знайти тебе. Взяти подушку, задушити, поки всі сплять. Щоб ти й не пискнула.

— Ти би не зміг, — дивилася я йому в очі. Бо розуміла — він не зміг би цього зробити. Під маскою вбивці ховалась душа. Така знайома мені рідна душа. 

Він би не зміг мене вбити. Він ніколи б мені не завдав шкоди. 

Адже він мене насправді...

— Я би не зміг. Ти права. Я б не зміг тебе вбити. 

— А що б ти зі мною вчинив, якби втік? І прийшов би до мене в темряві... вночі...

— Що би я зробив? — питав він хрипко. Так тихо та спокусливо. Що я розплющила губи, слухаючи його відповідь. Хотіла, щоб він відповів поцілунком. — Я це вже роблю.

Марс обережно зняв з мене одяг.

Спершу кофту. Він стягнув її і кинув на підлогу. 

Я була оголена до бюстгальтера. Мене пестили руки, губи. Він кусав і цілував мою шкіру, мов демон, спокусник. Було гаряче, я покрилася потом. Хотілося вирватися та втекти. Але перед цим таємно випробувати всі почуття. На які здатна пара у нашій шкурі. У ролі двох хворих на голову людей, які не знають слова "норма". Ані я. Ані він. Карний злочинець і відьма. Ромео та Джульєтта. Бонні та Клайд, про яких ніколи не знімуть фільму, не напишуть книги.

— Я чекала на тебе всі ці роки, — говорила я під градом поцілунків. — Я заперечувала це, але все одно чекала. Просто обманювалася, годувала себе брехнею. Хотіла, щоби ти прийшов. І убив мене за цей вчинок. Часто це уявляла. Як ти приходиш, відчиняєш двері та входиш у мою спальню з пістолетом. 

— Вибач, але це не пістолет. Це інший... ствол...

Він узяв мене за руку, щоб я торкнулася нею твердого члена. Під одягом.

Мою долоню та його тіло розділяла тканина, не більше. І мені вже хотілося розстібнути ширинку, проникнути туди пальцями, дістати його назовні. Оцінити чималу вагу та довжину, обхопити всією п'ятірнею. 

Доторкнутися язиком. 

Все відбувалося як уперше. Але руки знали свою справу — все прийшло у норму, все стало на свої місця.

Він — наді мною. А я тону в його очах. Його чорних, глибоких, як небо, очах. І ці очі говорили багато про що. Я розуміла все без слів. Я тільки хотіла, щоб він знав — я дуже шкодую, що не дала йому шансу. Знищила те, що було найкращим у моєму житті.

Точніше... Намагалася знищити. Я була майже впевнена, що знищу.

Але він не зміг мене вибачити та викинути з серця. Не відпустив. І проніс це почуття через роки, через муки. Через біль та ненависть до мене як людини. Але ця ненависть — така сама, як і моя. 

Вона фальшива та порочна. 

— Увійди в мене. Прошу. 

Марсель нетерпляче зняв із мене джинси. Кинув їх на підлогу, як і все інше. Я була вже без ліфчика. Без білизни. Як і він. Наші тіла оголені та прекрасні, нас ніхто не бачить, ми самі. Наодинці один з одним, як і багато років тому.

Він кладе мене на ліжко. Цілує губи, підборіддя. Потім шию. 

Змушує серце битися, як у лані під прицілом у мисливця. Я розумію, що він продовжить це робити. Не дасть мені спокою, не дозволить жити, як раніше. Не відірветься зараз від справи, не залишить мене одну. 

І це добре. 

Тому що я втомилась від самотності. Зачинивши його у в'язниці, я стала самотньою. І навіть коли думала, що знайшла шматочок щастя — маленьке, але таке справжнє щастя — воно пішло від мене. Розчинилося. Наче й не було. Його в мене відібрали, тільки подразнивши. 

І тепер він ніколи не дізнається про це. Про мій секрет п'ятирічної давнини. 

Те, що було у минулому, залишається у минулому. Я ловлю його рухи зараз. І більше нічого не треба.