Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

Ось і тепер ми всі міркували так, ніби збираємося щоранку подовгу плавати. Джордж розписував, як приємно прокинутись у човні свіжим ранком і поринути в чисту, прозору воду. Гарріс сказав, що ніщо так не збуджує апетиту, як купання перед сніданком. Принаймні йому таке купання завжди додавало апетиту. Джордж тоді зауважив, що як Гарріс після купання їстиме ще більше, ніж звичайно, то він, Джордж тобто, взагалі не згоден, щоб Гарріс купався. Мовляв, і так це досить важка робота — везти човном проти течії стільки харчів, як потрібно Гаррісові.

Тоді я почав доводити Джорджеві, що куди приємніше мати Гарріса в човні чистого й свіжого, навіть якщо задля цього треба везти зайвих кількасот фунтів провізії. Глянувши на справу з цієї точки зору, Джордж зняв своє заперечення проти Гаррісового купання.

Кінець кінцем ми вирішили взяти три купальні рушники, щоб не чекати один одного.

Щодо одежі Джордж сказав, що досить буде взяти по два фланелевих костюми, бо ми можемо самі прати їх у річці, коли забрудняться. Ми його спитали, чи він коли пробував прати фланелевий костюм у річці, і він відповів:

— Та ні, сам не пробував… але я знаю людей, що пробували, і вони казали, що це досить легке діло.

І ми з Гаррісом, як наївні діти, повірили, ніби він знає, що говорить, і ніби троє порядних молодиків, які ще не здобули ні високого суспільного становища і впливу, ні досвіду в пранні, справді зуміють за допомогою бруска мила чисто випрати в річці Темзі свої сорочки і штани.

Згодом, коли було вже запізно, ми пересвідчилися, що Джордж — жалюгідний брехун і що він, очевидно, нічогісінько не тямив у пранні. Якби ви побачили нашу одежу після… але, як люблять висловлюватись автори дешевих детективних романів, ми забігаємо наперед.

Джордж наполіг, щоб ми взяли по переміні білизни і чимбільше шкарпеток на той випадок, коли човен перекинеться і доведеться переодягатись; а також чимбільше носовичків, щоб було чим усе витирати, і міцні шкіряні черевики на додачу до гумових веслярських — знов же на той випадок, якщо перекинемось.

Розділ четвертий

Продовольче питання. Чим поганий гас у човні. Чим добрий сир як супутник у дорозі. Заміжня жінка кидає свій дім. Дальші заходи на той випадок, якщо ми перекинемось. Я спаковуюсь. Підступність зубних щіток. Джордж і Гарріс беруться пакуватись. Жахлива поведінка Монтморенсі. Ми лягаємо спати.

Далі ми почали обговорювати продовольче питання. Джордж сказав:

— Почнімо зі сніданку. — (Джордж завжди такий практичний). — Для сніданку нам буде потрібна сковорода…

Гарріс зауважив, що сковорода — їжа не дуже поживна, але ми гримнули на нього, щоб не клеїв дурня, і Джордж повів далі:

— …Сковорода, чайничок для заварки, великий чайник і спиртівка. Тільки не примус, — додав він із багатозначною міною, і ми з Гаррісом погодились.

Ми одного разу взяли були в подорож примус, але закаялись навіки. Цілий тиждень ми прожили неначе в гасовій крамниці. Гас просочувався з бідона. Мабуть, нема в світі другої рідини, що так уміє просочуватись, як гас. Ми тримали його на носі човна, і звідти він просочився аж до корми й просмердів собою весь човен і все, що було на дорозі, й розтікся по річці й по берегах, і отруїв повітря. Часом гасовий вітер віяв з заходу, а часом зі сходу, часом з півночі, а часом з півдня, але звідки б він не віяв, — чи з арктичних снігів, чи з пустельних пісків Сахари, — однаково до нас він долітав, насичений пахощами гасу.

Той гас просочувався й угору і псував нам сонячний захід; а від місячного проміння так просто в ніс било гасом.

Ми спробували втекти від нього в Марло. Покинули човен під мостом і рушили через місто пішки, але гас не відставав. Усе місто було повне гасу. Ми йшли через кладовище, і нам здавалося, що мерці там лежать поховані в гасі. Головна вулиця смерділа гасом, і ми дивувались, як це люди можуть тут жити. Милю за милею йшли ми Бірмінгемським шляхом, та марно — весь край був ніби намочений у гасі.

Нарешті ми зійшлись опівночі на безлюдному полі, під розбитим блискавкою дубом, і поклялися страшною клятвою (ми й так цілий тиждень кляли той гас, але по-простому, по-міщанському, зате там уже перевершили самих себе) — поклялися страшною клятвою, що ніколи в житті більше не візьмемо в човен гасу — хіба що в разі якої хвороби.

Тому і цього разу ми обмежилися спиртівкою. Денатурований спирт — теж не дуже приємна річ. Доводиться їсти денатуровані пироги й денатуровані бісквіти. Та все ж спирт, навіть денатурований, у великих дозах корисніший для організму, ніж гас.

З інших припасів для сніданку Джордж запропонував обрати шинку і яйця — бо їх дуже легко готувати, — холодну печеню, чай, хліб з маслом і повидло. Обідатимемо, сказав він, галетами, холодною печенею, хлібом із маслом та повидлом — тільки без сиру. Сир, як і гас, занадто високої думки про себе. Він хоче мати для себе самого весь човен. Заволодівши кошиком для харчів, він надає свого присмаку всьому, і тоді не можна вгадати, що їси: пиріг з яблуками, чайну ковбасу чи полуниці з вершками. Все здається тобі сиром. Справді, у сиру забагато запаху.

Пригадую, один мій приятель якось купив у Ліверпулі дві головки сиру. Чудовий був сир, видержаний, достиглий, із запахом у двісті кінських сил. Той запах мав гарантовану далекобійність три милі й міг збити людину з ніг за двісті ярдів. Я саме теж був тоді в Ліверпулі, і приятель попросив мене, якщо мені не важко, відвезти сир у Лондон, бо довго держати його, мабуть, не можна, а сам він ще на день чи два затримається в Ліверпулі.

— Чом ні,— відповів я. — 3 великою охотою.

Дорогою на вокзал я заїхав до нього по той сир. їхав я старою розбитою тарадайкою, в яку була запряжена клишонога запалена сновида, що її сам візник у розмові зі мною, захопившись, назвав конем. Я поклав сир нагору, ми рушили далі алюром, що зробив би честь найшвидшому в світі паровому коткові, і їхали весело, мов у похоронній процесії, поки не звернули за ріг. А там вітер війнув сирним запахом просто на нашого рисака. Той прокинувся і, хоркнувши з жаху, рвонувся вперед із швидкістю три милі на годину. Вітер усе віяв на нього, і поки ми доїхали до другого рогу, він уже розігнався мало не