Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

він хляпає на вітрі, падав на вас, обмотується кругом голови, доводить вас до шалу. Дощ ллє безперестану. Напнути намет і в гарну погоду нелегко, а в дощ — це робота для Геркулеса. Вам усе здається, що ваш товариш не допомагає вам, а тільки дурня клеїть. Тільки-но ви закріпите як слід свій бік, він зі свого боку смикне — і вся ваша робота пропала.

— Слухай, що ти там робиш? — гукаєте ви.

— А ти що робиш? — відрубує він. — Попусти-но!

— Не тягни! Ти все мені зіпсував, йолопе! — кричите ви.

— Нічого я не зіпсував! — гиркає він у відповідь. — Попусти свій бік, чуєш?

— А я тобі кажу, що ти все переплутав! — горлаєте ви, ладні вже кинутись на нього з кулаками, і, щосили шарпнувши за мотузки, вириваєте всі кілочки з його боку.

— Чортів ідіот! — бурмоче він сам до себе, тоді раптом шарпає теж — і висмикує з землі вже ваші кілочки.

Ви кидаєте довбешку, якою їх забивали, і в обхід намету рушаєте до нього — сказати йому в вічі, що ви про все це діло думаєте. А він у ту саму хвилину й з тією самою метою рушає до вас, тільки другим боком. Так ви й ходите, лаючись, один за одним довкола намету, аж поки він падає на землю безформною купою; ви спиняєтесь і якусь мить дивитесь один на одного через ту купу, а тоді обурено вигукуєте в один голос:

— От бач! А я що казав?

Тим часом третій ваш товариш, що вихлюпував із човна воду, налив собі в рукав і останні десять хвилин безперестану лаявся собі під ніс, запитує вас, у якого дідька ви там бавитесь і чого цей проклятущий намет і досі не напнуто.

Нарешті ви сяк-так його напинаєте й заходжуєтеся переносити з човна речі. Розпалити багаття — шкода й пробувати, тому ви запалюєте спиртівку й тиснетесь біля неї.

Головна складова частина вашої вечері — дощова вода. У хлібі її дві третини, м'ясний пиріг теж щедро нею приправлений; і повидло, і масло, і сіль, і кава — все змішалося з нею, перетворившись у якусь юшку.

Після вечері виявляється, що тютюн відволог і закурити не можна. На щастя, у вас є пляшка тієї рідини, що веселить і хмелить, коли випити її в належній кількості, і вона пробуджує в вас інтерес до життя, достатній для того, щоб ви захотіли влягтися спати.

А серед ночі вам сниться, що на вас несподівано сів слон і що вибух вулкана скинув вас на дно морське разом із тим слоном, який спокійнісінько спить у вас на грудях. Ви прокидаєтеся й переконуєтесь, що справді сталося щось жахливе. Перше ваше враження — що настав кінець світу; потім приходить думка, що цього не може бути і що це, мабуть, напад грабіжників і убивць або пожежа. Цю думку ви висловлюєте традиційним способом, тобто кричите: «Рятуйте!», але рятувати ніхто не поспішає; ви тільки відчуваєте, що вас щось душить і стусають тисячі ніг.

Здається, ви не самі попали в таку халепу. Ви чуєте ще чийсь здушений крик звідкись знизу, з-під вашої постелі. Наважившись принаймні дорого продати своє життя, ви несамовито пручаєтесь, штурхаєте руками й ногами на всі боки і дико репетуєте. Нарешті щось відпускає вас, і ваша голова опиняється на вільному повітрі, За крок від себе ви невиразно бачите якогось напіводягненого бандюгу, готового вас замордувати, і вже готуєтеся зчепитись із ним не на життя, а на смерть, коли раптом здогадуєтеся, що це Джім.

— А, це ти?.. — озивається він, у ту саму хвилину впізнавши вас.

— Я, — відповідаєте ви, протираючи очі.— А що сталося?

— Та, мабуть, бісів намет вітром повалило, — відказує він. — А де ж Білл?

Ви обидва починаєте гукати: «Білле! Білле!» — і чуєте, що земля під вами ходить ходором, а той самий здушений голос, що ви вже чули, відповідає вам із-під звалища:

— Встань з моєї голови, лобуряко!

Нарешті Вілл виборсується на волю — брудний, потоптаний і в якомусь недоречно войовничому настрої. Очевидно, він гадає, що ви підстроїли все це навмисне.

Вранці ви всі троє не можете говорити, бо вночі прикро застудилися. До того ж вас напала незвичайна дратливість, і під час сніданку ви раз у раз лаєте один одного хрипким шепотом.

Тому ми вирішили, що спатимемо в наметі погожими ночами, а коли йтиме дощ чи просто коли нам набридне намет, ночуватимемо в готелях, заїздах чи корчмах, як усі порядні люди.

Монтморенсі сприйняв такий компроміс дуже задоволено. Його не вабить романтичне відлюддя. Йому давайте щось гамірливе; а якщо розвага трошечки вульгарна, тим веселіш буде. Як подивитись на нього, може здатися, що це ангел, із якихось незбагненних для людей причин посланий з неба на землю в подобі маленького фокстер’єра. Його очі мають такий вираз, ніби промовляють: «Ох, який же зіпсутий цей світ і як би я хотів зробити його кращим, чистішим!», і не раз я бачив, як цей вираз викликав сльози на очах у побожних літніх дам і панів.

Коли Монтморенсі перейшов на моє утримання, я не думав, що зможу довго тішитись його товариством. Бувало, він сидить на своїй постилці, звівши на мене очі, а я сиджу в кріслі, дивлюсь на нього й думаю: «Ні, цей песик довго не проживе. З неба спуститься осяйна колісниця й забере його — ось що з ним буде».

Та коли я заплатив за десяте курча, що він задушив; і коли всточотирнадцяте за в'язи витяг його, розлюченого, як чортеня, з собачої бійки; і коли якась розгнівана жінка принесла мені на огляд загризеного кота й назвала мене душогубом; і коли один чоловік з нашої вулиці подав на мене в суд за те, що я держу злого пса, через якого він одного зимового вечора дві години просидів у власній повіточці, боячись носа поткнути надвір; і коли я дізнався, що наш садівник без мого відома виграв на ньому тридцять шилінгів, закладаючись, чий фокстер’єр за годину загризе більше пацюків, — тоді я почав думати, що йому, може, все-таки дозволять пожити на грішній землі трохи довше.

Тинятись біля якоїсь стайні, зібрати зграю найбільших шибайголів собачої породи, які тільки знайдуться в місті, й повести їх по найбрудніших завулках на бій з іншими собачими шибайголовами — ось що Монтморенсі вважає справжнім життям. Тому, як я вже відзначив, він з превеликою радістю сприйняв пропозицію ночувати в готелях, заїздах і корчмах.

Коли ми таким