Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
А втім, додав Гарріс, йому самому Темза підійде «на всі сто».
Я ніколи не розумів, що це за «сто» — сто пенсів чи сто шилінгів, сто дюймів чи сто футів, — але так кажуть усі; отже, мабуть, і справді це якесь дуже підходяще «сто». Мені Темза теж підходила «на всі сто», і ми з Гаррісом обидва сказали, що Джорджеві набігла непогана думка; але сказали таким тоном, ніби дивувались, як це Джордж спромігся придумати щось таке розумне.
Єдиний, хто не зрадів Джорджевій пропозиції, був Монтморенсі. Сказати по правді, його ніколи не тягло на Темзу.
«Для вас, хлопці, воно, може, й добре, — думав він. — Вам воно подобається. А мені… Ну що мені там робити?
Краєвиди мене не цікавлять, тютюну я не курю. Як я побачу на березі пацюка, ви ж однаково не спинитесь. А як я засну, ви почнете якісь витівки в човні, і я можу вилетіти за борт. Ні, якби ви спитали мене, я б сказав, що це дурне діло. Дурне-дурнісіньке».
Проте нас було троє проти одного, і пропозицію прийняли більшістю голосів.
Розділ другий
Обговорення плану. Принади ночівлі «на природі» в погожу ніч. Те саме — в непогожу. Компромісна ухвала. Перше враження від Монтморенсі. Чи не занадто добрий він для нашого світу? Ці побоювання виявляються безпідставними. Нараду відкладено.
Ми розшукали карти й почали складати план подорожі.
Вирішили, що відпливемо наступної суботи з Кінгстона. Ми з Гаррісом прибудемо туди вранці й удвох підженемо човен до Чертсі, а Джордж, що зможе вибратись із Сіті лише пополудні (він ходить до якогось банку спати з десятої до четвертої години щодня, опріч суботи, коли його будять і виганяють за двері о другій), приєднається до нас там.
Перше питання було — де нам ночувати: «на природі» чи в заїздах?
Ми з Джорджем були за ночівлю на природі. Мовляв, у ній є щось таке первісне, вільне, патріархальне…
Золотий спомин про померле сонце повільно блідне в серцях холодних, сумних хмар. Пташки вже не співають, вони змовкли, мов зажурені діти, і лише жалібний крик болотяної куріпки та різке скрипіння деркача порушують святобливу тишу над лоном вод, де ще ледве дихає, вмираючи, день.
З імлистого лісу понад берегами нечутно крадеться примарне військо Ночі, сірі тіні; під їхнім натиском відступають останні загони дня, і під нечутною, невидною ходою цього війська хвилюється осока й зітхають очерети. Владарка Ніч, сидячи на похмурому троні, огортає чорними кризами потемнілий світ і в тиші править ним зі свого чарівного палацу, освітленого блідими зорями.
А ми завели свій човник у тиху затоку і, напнувши намет, готуємо і споживаємо скромну вечерю. Тоді запалюємо довгі люльки — і вже злагоджено точиться весела неголосна розмова. А як ми вмовкаємо, річка, що хлюпоче в борти човна, гомоном хвильок оповідає дивні правічні казки, сповнені таємниць, і тихо наспівує давню колискову пісню, яка лунає вже багато тисяч літ — і лунатиме ще багато тисяч, аж поки голос її стане старечим і хрипким. І нам, що так давно навчились любити її мінливе лице й так часто горнулись до її м’якого лона, здається, ніби ми розуміємо її, хоча й не змогли б переповісти словами цю повість, що чарує наш слух.
Ми сидимо над річкою, а місяць, що теж її любить, схиляється й припадає до неї братнім цілунком, і ніжно обіймає срібними руками. А ми все дивимось, як тече вона, все співаючи, все щось шепочучи, до свого владаря — до моря, і нарешті голоси наші завмирають у тиші, люльки гаснуть, а нас, звичайних собі, нічим не примітних хлопців, якось дивно переповнюють думи, сумні й приємні, і говорити нам уже не хочеться. Потім, засміявшись, підводимось, вибиваємо попіл із люльок, кажемо один одному «добраніч» і засинаємо під великими мовчазними зорями, вколисані плюскотом води та шелестом дерев, і сниться нам, ніби земля наша знов молода — молода і прекрасна, як була вона тоді, коли сторіччя прикрощів і турбот іще не вкрили зморшками її прекрасного лиця, а гріхи й безумства дітей іще не зістарили її велелюбного серця, прекрасна, як була в ті прадавні дні, коли вона, молода мати, колисала нас, її дітей, на своїх широких грудях, — коли хитрощі розмальованої цивілізації ще не виманили нас із її ласкавих рук, а отруйні насмішки штучності не змусили нас соромитись того простого життя» яким ми жили при ній, і тієї простої й величної оселі, де багато тисячоліть тому народилося людство.
— Ну, а як дощ піде? — спитав Гарріс.
Цього Гарріса нічим не розворушиш. В ньому немає ніякої поезії, ніякої туги за недосяжним. З ним ніколи не буває так, щоб він «плакав, сам не знаючи від чого». Якщо Гаррісові очі налилися слізьми, це означає, що він їв сиру цибулю або ж занадто щедро намазав котлету гірчицею.
Спробуйте привести Гарріса вночі на морський берег і сказати йому: «Слухай! Невже не чуєш? Це, мабуть, русалки співають у глибинах або ж сумні духи тужать над білими тілами утоплих, заплутаними у водоростях!»
Він візьме вас під руку й відкаже: «Я знаю, що це таке. В тебе гарячка, ти, мабуть, застудився. Ходім-но зі мною. Я тут за рогом знаю одне місце, там можна випити чарочку такого шотландського віскі, як ти ще зроду не пив. І все вмить мов рукою зніме».
Гарріс за кожним рогом знає таке місце, де можна випити чогось дуже доброго. Я гадаю, що якби зустріти Гарріса в раю (це, звичайно, тільки припущення), він привітав би вас такими словами:
— А, й ти вже тут, друзяко? Дуже радий. Ходімо, я тут за рогом знайшов одне гарненьке місце, де можна випити справжнього першосортного нектару.
Одначе в даному випадку, коли йшлося про ночівлю на природі, його практичне зауваження було дуже вчасне й доречне. Ночувати надворі в дощ справді не вельми приємно.
Вечір. Ви змокли до рубця, у човні добрих два дюйми води, і всі ваші речі вогкі. Ви нагледіли на березі місцину, де трохи менше калюж, причалюєте там, витягаєте на берег намет і вдвох із товаришем починайте його напинати.
Намет мокрий, важкий,
