Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Припустимо, незнайомець не погодиться на хвилі новоспеченого запаморочливого успіху, але легкий успіх оманливий своєю швидкоплинністю. Жваво заслуживши, втратити його ще простіше. Марго воліла сподіватися, що невідомий суб’єкт достатньо далекоглядний, щоби зрозуміти неписані закони бізнесу.

У спробах налаштуватися на позитивний результат минув час, відведений на збори до обіду. Пора була рання, та й місце зустрічі, у порівнянні з пафосною столицею, більш дружнім, тому Марго зупинилася на денній коктейльній сукні з атласу, кольору осіннього листя, що ледь доходило до колін і відмінно підкреслювало принади фігури. Взула симпатичні босоніжки на тонкій шпильці. Волосся залишила розпущеним, завивши на кінчиках. Доповнила образ легким макіяжем і золотими сережками з невеликими перлинами посередині. Скромно й зі смаком. Те, що потрібно, щоби підкреслити особливе становище в компанії Рощина.

У холі Маргариту зустрів стурбований Кирило. У чорному діловому костюмі, як завжди, сама елегантність, зосередженість і чемність. Дівчина вкотре зазначила, що має вважати себе щасливицею, раз відхопила настільки шикарного чоловіка.

— Ти сьогодні маєш гарний вигляд, — наважився на скнарий комплімент Рощин.

— Дякую, — подаючи руку, коротко кивнула.

Більше не сказавши ні слова, вийшли з будинку й попрямували до припаркованого неподалік позашляховика. У столиці Рощин надавав перевагу водію, вважаючи, що час, витрачений на водіння, можна провести з більшою користю, розв'язуючи нагальні питання. Маргарита не зовсім розділяла його точку зору, не уявляючи життя без швидкості, але намагалася зрозуміти. Проте сьогодні обходився без зайвої розкоші, бо єдиною справою, яка хвилювала чоловіка, була можлива угода з «Перлиною».

Недовгий шлях, що йшов селищною дорогою, провели в мовчанні. Маргарита розуміла, що намагатися заспокоювати Рощина марно. Кирило занадто захоплений переживаннями, щоби так запросто відмовитися від них.

Під’їжджаючи до призначеного місця, а саме до величезної території, оточеної високими парканами, не втримавшись, присвиснув.

— Дідько. Ось скажи, звідки в цих новоспечених бісових бізнесменів стільки грошей?

Кирило вкрай рідко дозволяв собі висловлюватися при Марго подібним тоном. В іншій ситуації вона б обурилася його словам, але нині готова підписатися під кожним зауваженням.

Картина, що відкрилася очам, коли перед автомобілем відчинилися металеві різьблені ворота, вразила. Величезний ставок із майже прозорою водою, де плавали одомашнені лебеді, ніби перекривав шлях до триповерхового житлового будинку, повністю з дерев’яного бруса. Навколо ставка стелилися широкі під’їзні дороги з висадженими на узбіччі химерними рослинами, назви яким Марго навряд чи знала. Воістину: красиво жити не заборониш.

Одинцова раптом засумнівалася в їхній удачі. Якщо людина живе в настільки пафосному котеджі, навряд стане розмінюватися на сумнівні співпраці. Синдром величі, як давно охрестила подібні людські якості, відчувався в невідомому містері «Х». Якби свого часу на власній шкурі не пережила багато труднощів, зараз вмовляла Кирила розвернутися і поїхати назад, скасувавши зустріч. Додому. У затишний і спокійний маленький світ. Проте дівчина надто горда, щоби звертати з половини шляху. Цього разу теж не зверне. Щоби не чекало за стінами будинку.

Перш ніж Маргарита з Кирилом встигли піднятися на поріг і натиснути на дзвінок, двері відчинилися і перед ними виникла літня жінка років шістдесяти, у накрохмаленому фартусі та чепчику. Якщо на них вирішили справити враження, це майже вдалося.

— Добрий день, — тим часом чемно привіталася тітка, пропускаючи гостей всередину. — Проходьте, будь ласка. Вас чекають.

Хмикнувши, Кирило рушив за економкою, яка йшла попереду, вказуючи шлях. Марго поспішила слідом, на ходу озираючись. Усередині будинок, як будинок. Виявився не таким великим, як зовні, досить затишний і привабливий. Здебільшого через єдиний оздоблювальний матеріал — дерево, що навіть найбільш пафосну споруду здатне зробити теплішою.

Думка Маргарити обірвалася, коли опинилися в залі, де був накритий обідній стіл. З протилежного боку стояв шкіряний диван, пара крісел, скляний журнальний столик. Нічого зайвого, зі смаком. Доповнював картину невеликий, зате справжній камін, огороджений кованою решіткою, де потріскували поліна. Детальніше огледітися не встигла. Погляд мимоволі прикувало до чоловічої постаті, що стояла біля вікна, спиною до дверей. Досить високої та мускулистої. На ньому були чорні лляні штани та білосніжна сорочка з рукавами, недбало засуканими до ліктів. У напівтемному кутку, у якому розташовувався незнайомець, розглянути більше виявилося важко. Сонячні промені засліплювали очі.

— Кхе-кхе… — коли економка без слів вийшла, прокашлявся Кирило, привертаючи увагу господаря. — Добрий день. Ми прийшли, як домовлялися.

— Доброго дня, пане Рощин, — повільно обертаючись, з легкою хрипотою промовив незнайомець.

Марго, немов заворожена, спостерігала за кожним рухом містера «Х». Коли він, повністю повернувшись, зробив крок уперед, а яскраве світло показало обличчя, насилу втримала здивований вигук, що ледве не злетів із губ. Мабуть, вона не так здивувалася, побач перед собою Діву Марію, але ніяк не того, хто стояв зовсім поруч.

Дивлячись на до болю знайомого й у той час невідомого чоловіка, у його бездонні, як і раніше, блакитні пронизуючи наскрізь очі, зовсім не розуміла, як поводитися далі. Якби подібна зустріч сталася років десять тому, напевно, розпласталася на підлозі без тями, як серпанкова панночка. Але час не минув для Маргарити безслідно. Вона давно навчилася приховувати справжні емоції та бути готовою до будь-яких несподіванок. Але зараз відверто не розуміла, радіти чи… засмучуватися.